Попередження

Ранок навалився важким сірим каменем ще до того, як сонце встигло відірватися від горизонту пром. зони. Розплющив очі від різкого звуку — на кухні щось гупнуло, а потім почувся приглушений матірний шепіт. Батько повернувся.
Я завмер на тахті, не рухаючись, лише пальці сильніше стиснули лямку рюкзака під ліжком. У напівтемряві кімнати телевізор уже не сичав — екран згас, лишивши по собі лише запах паленого пластику. Мати все так само важко дихала в кутку, навіть не поворухнувшись від приходу чоловіка.
Чув, як батько шморгає носом, як брязкає посудом на кухні. Він шукав залишки горілки . Його кроки були важкими й непевними. Коли він зайшов у кімнату, від нього війнуло таким густим перегаром і дешевим тютюном, що мені на мить забракло повітря. Він зупинився над моїм ліжком, дивлячись на мою шкірянку, що висіла на стільці.
— Спиш, бізнесмен? — прохрипів він, простягаючи руку до куртки.
Я різко сів, притискаючи рюкзак до себе. В одинадцять років я навчився захищати своє не кулаками, а поглядом — холодним і пустим, як вибиті вікна .
— Грошей немає, — відрізав я. — На їжу пішли. Там, на столі, ковбаса лишилася. Їж.
Він замахнувся було, але рука безсило опустилася. Його погляд зупинився на моїх пошарпаних кросівках. Сплюнув на брудну підлогу і, хитаючись, вийшов на кухню. Через хвилину почулося чавкання — він знайшов салямі.
Я зрозумів, що це мій шанс. Швидко натягнув кросівки, накинув шкірянку , яка ще зберігала запах паленої ізоляції , і схопив рюкзак.
На вулиці було ще темно, але небо над заводом уже почало наливатися тим тривожним рожевим кольором, що обіцяє вітер. Я знав: сьогодні 13-й цех помре остаточно. Мені треба було бути там першим, поки професійні різаки не розгорнули свої балони.
Біля підїзду на мить зупинився. Свіже повітря вдарило в обличчя, змиваючи запах квартири. У рюкзаку тихо брязкали полотна .
Я побіг у бік пром. зони, перестрибуючи через калюжі, в яких відбивалися перші промені сонця.
Вийшов на фінішну пряму до заводу, коли з-за рогу зачуханого цегляного паркана виринула знайома постать. Це був Колян якого колись ми з Деном зустрічали в цеху . Він стояв, опершись на іржаву секцію огорожі, і повільно розтирав замерзлі долоні. Його старий спортивний костюм був заляпаний мазутом, а під очима залягли глибокі тіні.
— Опа, малий! — хрипко гукнув він, перегороджуючи мені шлях. — Куди це ти так летиш, аж пяти блистять? Невже знову в 13-й цех зібрався?
Я різко зупинився, важко дихаючи. Пара з рота виривалася густими клубками.
— Так, Колян. Там ще кабель на кран-балці лишився, я вчора не все встиг. Треба дорізати, поки сонце не встало.
Колян лише гірко всміхнувся і дістав із кишені порожню пачку, зімяв її в кулаці.
— Забудь, малий. Спізнився ти. Там уже з учорашнього вечора кипить робота. Господарі пригнали цілу бригаду з кисневими різаками та вантажівки. Вони там усю ніч іскрили так, що з вокзалу було видно. Зараз уже, мабуть, станини дорізають і останню мідь у «Камази» кидають. Цеху — хана.
Слова Коляна вдарили під дих сильніше, ніж ранковий холод. Я застиг, відчуваючи, як важкі німецькі полотна в рюкзаку раптом стали непотрібним тягарем. Мій план, заради якого я прокинувся в цьому пеклі, розсипався на очах.
— Як це... «хана»? — прошепотів я, дивлячись у бік високих труб, звідки вже піднімався жирний, неприродно чорний дим.
— А отак. Там тепер менти і приватна охорона на джипах. Якщо виткнешся туди зі своїм полотном — тебе прямо в тому цеху й закопають. Завод скінчився, малий. Шукай іншу точку або чеши в школу, поки не замели.