Згущонка. Смак дитинства.

Вийшов на вулицю, коли сонце вже почало хилитися до обрію, забарвлюючи смог над заводом у колір тієї самої обпаленої міді. Пакет у руці став важчим. Гроші в кишені ще були, але відчуття свята зникло.
Попереду був мій підїзд. Темний, із запахом сечі та старої штукатурки. Я знав: щойно я відчиню двері квартири, магія «Матриці» розвіється. Батько й мати далі будуть пяні ,але спати на вулиці на при кінці вересня не хотілось.
Тихий скрип вхідних дверей потонув у перешкодах старого телевізора «Електрон». Екран миготів синім, заливаючи коридор мертвотним світлом, від якого шкірянка здавалася не чорною, а брудно-сірою.
Я пройшов на кухню, намагаючись не стукати черевиками по лінолеуму. Запах у квартирі був густим і липким — суміш перегару, немитого посуду та пилу. Мати спала прямо в одязі, звісивши руку з ліжка. Біля її ніг, як відпрацьована гільза, валялася порожня пляшка «Пшеничної». Батька не було — мабуть, пішов шукати «добавку» або десь заснув у сусідів по чарці.
Я обережно виставив на засалений стіл свій улов. Палка салямі та батон виглядали тут як прибульці з іншого, багатого світу. Дістав пакет зі згущеним молоком і на мить притиснув холодну бляшанку до щоки. Це була моя єдина нагорода за сім метрів висоти та німецьке полотно, що вгризалося в мідь.
Раптом мати ворухнулася і важко зітхнула уві сні. Я миттєво згріб гроші, що залишилися, і запхнув їх у щілину за кухонною шафою. Це був мій недоторканний запас. Якщо знайдуть — пропють за вечір, і завтра мені знову доведеться лізти на іржаві балки.
Відрізав товстий шматок ковбаси, поклав його на черствий батон і почав жувати, дивлячись у вікно. Там, за горизонтом, догорало небо над пром. зоною. 
Солодкий, густий смак згущонки перебивав гіркоту дешевого тютюну, що вївся в піднебіння ще зранку. Це був смак справжнього свята, який ніяк не вязався з синім мерехтінням телевізора та важким диханням матері в кутку. Я вишкріб бляшанку до останньої краплі, заїдаючи все це залишками батона. Це була моя особиста «вечеря чемпіона», зароблена на висоті.
Знята шкірянка важко впала на стілець, пахнучи мазутом і вересневим смогом. Без неї я знову став просто худим хлопчиком із виступаючими ребрами, а не «металістом», якого поважав навіть Валера.
Ліг на розхитану тахту, не роздягаючись — лише скинув свої пошарпані кросівки. Ноги гули так, ніби я пройшов пішки всю область. У кімнаті панувала задуха, перемішана з кислим запахом перегару, але втома була сильнішою за огиду.
Перед тим як заплющити очі, я намацав під ліжком свій рюкзак. Пальці торкнулися холодного металу німецьких полотен. Вони були на місці. Мій єдиний капітал. Моя зброя.
— Завтра... — прошепотів я, занурюючись у важкий сон без сновидінь. — Завтра 13-й цех почнуть різати. Треба встигнути до того, як приїдуть великі машини.
Телевізор продовжував сичати в порожнечу, висвітлюючи брудні шпалери та порожню пляшку «Пшеничної». Але я вже був далеко — там, де іржаві крани торкаються неба, а мідь блищить, як справжнє золото.