Магазин на околиці

Магазин зустрів мене прохолодою і специфічним запахом копченої ковбаси та прального порошку. Тітка Люба за прилавком навіть не підвела голови, поки я не підійшов впритул.
— О, знову ти, — буркнула вона, поправляючи синій фартух. — Що сьогодні? Знову одну «Мівіну»?
Я нічого не відповів. Натомість я повільно витягнув із кишені кулак і розтиснув його, викладаючи на прилавок кілька купюр — тих самих, від Валери. Очі тітки Люби на мить розширилися. Такі гроші в руках одинадцятирічного пацана означали або великі проблеми, або велику удачу.
— Дайте пачку «Прилук» синіх, — голос мій звучав твердо. — Батон свіжий. Палку «Салямі» майонез ,водичку . І... — я завагався, дивлячись на далеку полицю, — і банку згущеного молока. Ту, з синьою етикеткою.
Вона мовчки збирала товар. Скляна банка згущеного молока глухо стукнула об прилавок. Це був мій трофей.
Коли я виходив з магазину, сонце вже стояло в зеніті. Пакет у руці приємно відтягував руку, а в кишені ще залишалася чимала сума. Я зупинився на ганку, затягнувся гарячим повітрям і раптом зрозумів: мені не хочеться йти додому. Тільки не зараз. Не в ту темряву і запах перегару.
На протилежному боці вулиці висіла яскрава вивіска, намальована від руки: «Компютерний клуб МАТРИЦЯ. 24 години».
«Матриця» вабила неонами й обіцянкою іншого життя, де в тебе було кілька «життів» у запасі, а не одне — побите іржавим металом. Я перейшов дорогу, міцно стискаючи пакет із ковбасою та згущонкою. Важкі двері клубу відчинилися з характерним писком, і на мене одразу накотилася хвиля гарячого, спертого повітря, просякнутого запахом дешевих сигарет, поту та нагрітого пластику системників.
У напівтемряві залу миготіли монітори. Десяток пацанів, таких самих як я, але з «чистішими» історіями, несамовито лупили по клавішах. Чутні були крики: «Криса на міду!», «Став пачку!».
Адмін Саня — хлопець років двадцяти з блідим обличчям людини, яка не бачила сонця тижнями — навіть не відірвався від свого монітора, коли я підійшов.
— Вільних немає, — кинув він, не дивлячись на мене. — Чекай годину.
Я мовчки дістав із кишені купюру, яку дав Валера. Це було більше, ніж коштувала година гри. Саня миттєво підвів погляд. Він оцінив мою шкірянку, червоні від піску руки й пакет із продуктами.
— Ого... На металі піднявся? — він усміхнувся, оголивши жовті зуби. — Ладно, восьмий комп зараз звільниться. Сідай.
Вмостився у розхитане крісло. Монітор Samsung миготів перед очима. Я запустив Counter-Strike 1.6. Вибрав карту de_dust2. Навушники відрізали мене від реальності: звуки пром. зони, скрип іржавої драбини та запах котельні зникли. Тепер я був не малим, який тягає мідь, а професійним найманцем із віртуальною гвинтівкою в руках.
Грав агресивно. Кожен «фраг» приносив дике задоволення. Але коли час добігав кінця, я відчув, як накочується втома. Рюкзак біля ніг, у якому все ще лежали німецькі полотна, нагадував про справжній світ.