Котельня: Вода і мазут

Це був фінал. 13-й цех не просто закривали — його стирали з карти, як непотрібний спогад. Поки Валера ховав мої мідні кільця під прилавок, я дивився на свої руки. Сажа вїлася під нігті, дрібні подряпини від залізних скоб драбини почали пекти. Сім з половиною кілограмів «червоного золота» перетворилися на тонкий стос помятих купюр у моїй кишені.
— Значить, завтра там будуть різаки з киснем.
— Саме так, малий. Ті дядьки заберуть усе, до чого ти не дотягнувся. Тож сьогодні був твій останній «сольний вихід» на висоту. Тікай звідси, поки сонце не випалило мізки.
Я вийшов із буди. Свіже повітря пром. зони, змішане з димом «Marlboro» Валери, вдарило в обличчя. Гроші в кишені шкірянки відчувалися як щось чужорідне, але життєво необхідне.
Пром. зона не відпускала тебе просто так — вона лишала свій підпис на обличчі, руках і під нігтями. Якщо я хотів зайти в гастроном чи компютерний клуб не як безхатько, а як людина з грошима, треба було змити цей бруд.
Стара котельня за Цехом №4 дихала важким жаром навіть у вересні. Я знав там одну трубу, з якої вічно капала технічна вода — тепла, з легким запахом іржі та мастила. Скинув рюкзак на замаслену бетонну підлогу і підставив руки під струмінь.
Вода ставала чорною, миттєво змиваючи кіптяву від обпаленого кабелю. Я тер шкіру піском, що валявся поруч, поки долоні не стали червоними, а сажа не відступила. Вмив обличчя, відчуваючи, як холодні краплі стікають за комір шкірянки. У мутному відбитку на мокрій металевій панелі на мене дивився восьмикласник, у якого очі були як у сорокарічного втомленого мужика.
Витер руки об підкладку куртки — вона й так бачила кращі часи. Тепер я був готовий.