Одинак

Сонце припікало вже по-справжньому, випаровуючи ранкову росу з моєї шкірянки. Куртка стала жорсткою, вкрилася сірим нальотом сажі та пилу, але мені було байдуже. Я закинув пакет у рюкзак, поверх німецьких полотен. Вага відчутно відтягнула плечі.
Вийшов на стежку, що вела через чагарник ближче до прохідної. Там, за іржавими ангарами, була «точка» — приймання металобрухту Валери . Місце похмуре, але чесне: там не ставили зайвих питань дванадцятирічному пацану з повним рюкзаком міді, якщо він не нахабнів.
Проходячи повз старі тополі, я раптом зупинився. На стіні одного з ангарів все ще виднівся наш напис балончиком, який ми з Деном зробили в липні. Фарба вже почала лущитися, але літери були чіткими. В горлі став клубок.
— Свій кабель я обпалив, Ден... — прошепотів я в порожнечу.
Голос потонув у шелесті сухої трави. Ден не відповів, та й не міг. Тільки сонце, ставши по-обідньому злим, відбивалося від стіни ангара, змушуючи мене мружитися. Я поправив лямки рюкзака — мідь усередині вже не пекла, вона просто стала частиною мого тіла, моєю додатковою вагою. 
Обійшов прохідну по широкій дузі. Там завжди крутилися зайві очі: то водії фур, що чекали завантаження, то охоронці в засмальцьованому камуфляжі. Мені потрібно було потрапити до того самого кіоску , де господарював Валера.
Валера не був схожий на тих, хто працює на заводі. Він був "приватником" нової формації — з тих, хто зрозумів, що мертвий завод приносить більше грошей, ніж живий. Його «точка» ховалася за невисоким парканом з колючкою але ворота завжди були відчинені до сьомої години.
Я зайшов у ще прохолодний кіоск який всі називали будою. Пахло іржею, старими вагами та міцним чаєм. Валера сидів на низькому табуреті й гортав якийсь засалений журнал. Побачивши мене, він не підвівся, лише кивнув на старі десяти кілограмові ваги в кутку.
— О, це знов ти,— буркнув він, закриваючи журнал. — Що там у тебе? Знову мідь чи якийсь дрібязок ?
Я мовчки скинув рюкзак. Гуркіт міді об металеву чашу ваг пролунав для мене як церковний дзвін. Пакет розірвався, і на світло вивалилися блискучі, темно-червоні кільця обпаленого кабелю.
Валера підійшов ближче, примружився. Він провів магнітом по пакеті перевіряючи, чи не лишилося там заліза. Потім почав накидати гирі.
Один кілограм…Пять...Сім...
Стрілка ваг коливалася, ніби вирішувала мою долю. Я затамував подих. У кишені шкірянки я вже стискав кулак, готуючись заповнити його шурхотливими папірцями.
— Сім з половиною, — нарешті сказав Валера. — Мідь чиста, обпалив добре, не перепалив. Але ціна сьогодні впала, малий. Сам знаєш, долар стрибає, на базах завал.
Я знав, що він бреше. Він завжди так казав. Це була частина гри.
— Валер, не починай, — тихо сказав я, дивлячись йому прямо в очі. — Ти ж бачиш, звідки кабель. Це з 13-го цеху, з самої верхотури. Я там пів ранку провисів. Давай нормальну ціну. На їжу та цигарки треба.
Валера завагався. Він знав мого батька, знав, що сталося з Деном. Він зітхнув, витягнув із кишені пачку, «Marlboro» клацнув запальничкою і випустив струмінь диму в стелю.
— Ладно, — кивнув він. — За «героїзм» на висоті докину зверху.
Він почав відраховувати гроші. Кожна купюра лягала на стіл із тихим звуком, який був для мене гучнішим за гуркіт усього заводу. Коли я згріб гроші в кулак, то відчув, як напруга, що тримала мене з четвертої ранку, нарешті почала відпускати.
— Чув, що 13-й цех цього тижня ліквідують , все що можливо продадуть а решту поріжуть на брухт.