Моє місце. Наша з Деном «база».

Це був пустир за очисними спорудами, схований від людських очей густими заростями акації та грудами будівельного сміття. Тут, серед уламків цегли та бетонних плит, ми облаштували кострище. Чорне коло випаленої землі було всіяне дрібною сажею — слідами наших попередніх вилазок.
Я кинув кабель на землю. Гумовий шланг глухо вдарився об бетон. У горлі пересохло, а в животі знову засмоктало від голоду, але зупинятися було не можна. Обпалити кабель — це мистецтво. Треба, щоб ізоляція злізла, але мідь не згоріла, не стала крихкою і чорною, бо приймальники на металобазі одразу збивають ціну.
Я почав згрібати сухе гілля та залишки деревяних піддонів, які ми притягли сюди ще тиждень тому.
— Дивись, малий, вогонь має бути рівним, — почувся в голові голос Дена. На мить мені здалося, що він стоїть поруч, у своїй незмінній бейсболці, і крутить у руках запальничку.
Я дістав свою стару запальничку — дешеву китайську підробку, яка смерділа пластиком але ніколи не підводила. Кілька сухих листків, тонка тріска, і ось — перший вогник лизнув сіре повітря пром. зони.
Розрізавши ізоляцію полотном у кількох місцях, щоб вогонь швидше дістався середини, і обережно поклав мідні кільця в саме серце полумя. Чорний, їдкий дим потягнувся до неба. Він був густим і жирним, пахнув паленою гумою.
Коли вогнище згасло а обпалений метал почав остигати я спакував його в пакет якій найшов у кущах поруч. Мідь ще віддавав жаром крізь тонкий поліетилен пакету, припікаючи бік, але цей біль був приємним — він означав, що справу зроблено. Мідь після вогню стала гнучкою, чистою, кольору тьмяного золота. У цьому пакеті зараз лежала моя тижнева їжа і, можливо, кілька годин у компютерному клубі, щоб забутися.
Ретельно розгріб носком кросівки попіл, затоптуючи іскри, щоб випадковий димок не привернув увагу. Пром. зона не прощала необережності: стовп диму для тутешніх ментів чи охорони — це як червона ганчірка для бика.