У середині Цеху №13

Повітря внизу було іншим — густим, застояним, із присмаком мастила та старої гарі. Світло пацало крізь розбиті шибки високих вікон довгими, пильними стовпами. Я не поспішав. У цій справі головне — не сила, а слух.
Дістав із ранця німецьке полотно. Воно було холодним і хижим. Валера казав, що такі «гризуть» мідь, як масло, головне — не перегріти і не зламати, бо іншого не буде.
Ізолєнта на полотні була липкою і пахла технічним клеєм, але вона давала відчуття контролю. Я запхнув інструмент за пояс джинсів і почав підйом по вертикальних скобах. Метал був крижаним, він висмоктував тепло з долонь, а кожен рух відгукувався металевим дзвоном, який, здавалося, чув увесь завод.
Коли я нарешті вибрався на місток мостового крана, голова трохи закрутилася. Сім метрів — це не пятнадцять, як на даху, але тут під тобою не мяка земля, а гострі кути верстатів і бетон. Один невірний рух, і ти просто купа кісток у шкірянці.
Я переповз по балці ближче до тролеїв. Тут, під самою стелею, скупчився весь чад і запах мазуту. Повітря було таке густе, що його можна було жувати.
Мій кабель був тут. Чотири товсті мідні жили, закріплені на керамічних ізоляторах. Вони виглядали недоторканими.
— Ну що, поїхали, — видихнув я, дістаючи полотно.
Я вмостився на вузькій залізній перекладині, обхопивши її ногами так міцно, що кросівки здавили щиколотки. Робота була ювелірною і пекельною водночас. Треба було різати так, щоб шматок кабелю не полетів із гуркотом униз, видавши мене з потрохами.
Вжик... вжик...
Сталь вгризалася в мідь. Я бачив, як з-під зубців вилітає яскрава, майже іскриста стружка. Рука швидко заніміла, плече почало нити від незручної пози, а по спині, попри холод, потік струмок поту.
Дві години в заціпенінні, на залізній балці під самою стелею. Час у пром. зоні тече інакше — він не вимірюється хвилинами, він вимірюється втомою в мязах і кількістю знятої стружки.
Мій годинник на запясті, який я так беріг, остаточно здався. Цифри на екрані спливли чорними плямами, перетворившись на незрозумілі ієрогліфи — сирість заводського ранку вбила дешевку. Тепер я орієнтувався лише по світлу, що ставало дедалі яскравішим, пробиваючись крізь брудні та побиті шибки.
Я витер лоб рукавом шкірянки, розмазуючи мазут і піт. Кабель був у мене. Важкий, підступно холодний, він зміївся навколо мого тулуба під курткою — я обмотав його так, щоб він не заважав рухатися, але його вага тепер тягнула мене до землі. Кожен метр цієї міді відчувався як злиток золота
Зрізати кабель — це лише половина справи. Спуститися з семиметрової висоти з десятьма кілограмами металу на плечах, коли твої руки тремтять від напруги, — ось справжній іспит. Мої ноги ковзали по іржавому швелеру. Гума кросівок, яка мала б тримати зчеплення, стала слизькою від конденсату.
Почав перекидати ноги через край мостової балки, намацуючи першу скобу драбини.
Сонце вже стояло височенько, коли я вибрався з цеху через розбите вікно прибудови. Вага кабелю приємно тиснула на плечі, нагадуючи, що ранок пройшов не дарма. Я рухався швидко, вздовж бетонного паркану, де колючий дріт давно провис і вріс у землю, як старе коріння.