Точка не повернення

Ранок просочувався крізь щілини в бетоні разом із сизим туманом, який обволікав іржаві труби, наче брудна вата. Я прокинувся від того, що холод пробрався під новеньку шкірянку, а джинси стали важкими й вогкими від роси. Сонце ледь пробивалося крізь смог пром. зони, фарбуючи край неба в колір розпеченої міді, яку ми ще вчора тягали на горбах.
Обережно намацав у кутку біля вентиляційної шахти чужий недопалок — покручений, кинутий кимось із нічних обхідників чи металістів. Обережно просушив його вогником запальнички, збиваючи краплі роси, поки папір не став сухим і шорстким. Клац — і перша затяжка гіркого, дешевого тютюну обпекла порожній шлунок.
Я сидів на самому краї даху Цеху №13, звісивши ноги над прірвою в пятнадцять метрів. Мої кросівки були вкриті дрібними краплями води, а шкірянка втратила свій магазинний блиск. Один. Дванадцятирічний хлопчак, який за паперами вчора став восьмикласником, а насправді — постарішав на ціле життя.
Піді мною розкинулося місто, яке ще спало. Я бачив ігровий клуб, де ми розкидали гроші, бачив школу, де на «камчатці» тепер гулятиме вітер, і бачив підїзд Дена, куди більше не приїде чорна BMW. Грошей не було. Друзів не було. Батьків, до яких хотілося б повернутися, теж не залишилося.
Випустив хмару диму в туман. Це був дим моєї особистої війни. У ранці за спиною все ще лежали німецькі полотна для ножівки. Валера казав: «Забудь». Батько казав: «Дай на ліки». А я знав одне: завод великий, а я тепер — його частина.
Розтоптав бичок об парапет, підвівся і розправив плечі. Холод більше не лякав — він гартував. Я не пішов до дому і не пішов до школи. Я почав спускатися вниз, по іржавій драбині, прямо в серце пром. зони.
Іржаві сходи відгукувалися під моїми ногами глухим, тремтячим стогоном. Кожен крок вниз — це рух у челюсті залізобетонного звіра. Я знав: якщо охорона чи старші «металісти» побачуть мене тут, Adidas і шкірянка не допоможуть. Тут діяли закони не школи, а харчового ланцюга