Звук порожнечі

Це був момент, коли моя власна «цитадель» завалилася остаточно. Я стояв у дверях кухні, все ще відчуваючи на губах присмак того елітного «Marlboro», а перед очима розгорталася сцена, яка перекреслювала всі мої нічні пригоди.
Мама. Моя мама, яка була моїм єдиним якорем, яка обіцяла приглянути за Деном, яка здавалася скелею серед цього болота, — тепер сиділа поруч із батьком. На столі стояла напівпорожня пляшка дешевої горілки, розсипана сіль і та сама ковбаса, яку я купував на мідні гроші.
Її обличчя було червоним, очі — скляними й чужими. Вона сміялася з якогось дурного жарту батька, і цей сміх був страшнішим за її найгірші сльози. Батько, відчувши перемогу, по-хазяйськи обіймав її за плечі, і в його погляді було тріумфальне: «Бачиш, синку, ми з нею однієї крові».
— Я не з вами, — тихо сказав я, і мій голос прозвучав так холодно, що навіть батько на мить замовк.
Вийшов з квартири, гупнувши дверима так, що з одвірка посипалася стара штукатурка. Я біг сходами, перестрибуючи через три сходинки, і зупинився аж біля нашої трансформаторної будки. Сонце вже сідало, фарбуючи район у колір іржі.
Дістав із кишені пачку «Marlboro», витягнув останню цигарку і повільно запалив.
Навколо була тиша ,я мовчки дивився в землю.
Це мовчання було гучнішим за будь-який крик. Дим від «Marlboro» повільно піднімався вгору, змішуючись із вечірнім туманом пром. зони, а я сидів на тій самій розкришеній цеглині й відчував, як усередині мене остаточно застигає бетон.
Позаду залишився восьмий клас, зрада батьків і порожня кухня, де пропивали моє дитинство. Попереду — невідомість, така ж темна, як розверзнуте черево заводу. Цеглина піді мною сипалася, нагадуючи, що в цьому місті ніщо не вічне: ні стіни заводів, ні обіцянки дорослих, ні «халабуди», які ми будували.
Я випустив останню хмару диму і подивився на свої руки. Вони більше не тремтіли. Навіть зараз, у цьому розпачі, під нігтями чорніла заводська іржа — мій справжній паспорт, моя мітка.
Я знав, що завтра знову прийду до цієї будки. Можливо, Ден колись напише з Москви. 
Розтоптав недопалок, підвівся і, не озираючись на вікна своєї квартири, пішов у бік гаража де ще мала бути наша з Деном заначка.
Це був останній удар, який розтрощив залишки мого світу. Я завмер у тіні акації, не сміючи зробити й кроку. Біля нашого гаража стояв новенький сріблястий «Ланос», а незнайомий чоловік у чистій куртці по-господарськи виносив на смітник наше минуле: старі замаслені шини, порожні каністри й той самий іржавий швелер, під яким ми ховали свою заначку.
Я зрозумів усе миттєво. Ті «вовки» на BMW не просто витрусили з Дена гроші — вони забрали все. Квартиру, гараж, право на повернення. Цей чоловік купив усе це за безцінь, навіть не здогадуючись, що в щілині під дахом щойно поховали мої останні дві тисячі доларів.
Бачив, як він розчищав стріху віником. Почув глухий звук, ніби щось паперове впало в купу сміття, але підійти не міг. Для нього це був непотріб. Для мене — квиток у життя, який щойно анулювали.
Стояв, засунувши руки в порожні кишені своєї нової шкірянки. Блиск кросівок тепер здавався мені знущанням. У мене не було ні заначки, ні Дена, ні дому, в який хотілося б повернутися. Валера був правий — ми були лише пацанами, що гралися на краю прірви, і прірва нарешті проковтнула нас цілком.
Розвернувся і повільно побрів геть від кооперативу. Ритм моїх кроків більше не нагадував «вжик-вжик» ножівки. Це був звук порожнечі.