Це ще не кінець!

Наступного понеділка я сів на нашу «камчатку» у восьмому класі. Поруч зі мною було порожнє місце, де раніше сидів Ден,а спереді де колись сидів Макс та Ігор сиділи інші учні . Я дістав зошит з алгебри, відкрив сторінку, де була намальована схема трансформатора.
І думав не може все так скінчитись.
Попереду сиділи зовсім чужі пацани. Вони сміялися, обговорювали якусь дурню і навіть не здогадувалися, що на їхніх стільцях колись сиділи Макс та Ігор. Що десь за океаном чи в Полтаві зараз так само крутиться колесо їхньої долі.
Ми ще повернемось, Дене, — прошепотів я в порожнечу. — Чуєш? Ми ще своє заберемо.
На перерві я не став ні з ким розмовляти. Просто мовчки вийшов з класу, ігноруючи штовханину в коридорі, вийшовши на шкільний ганок. Повітря вже було по-справжньому осіннім. Я засунув руки в кишені новенької куртки, яку ми купили в той божевільний ранок.
Та попрямував до нашої «курилки» за старими шкільними гаражами. Там, де колись ми з Деном, Ігорем та Максом планували набіги на недобудову, тепер панувала чужа, дитяча метушня. Якісь пятикласники гарячково ховали дешеві цигарки, побачивши мою постать.
Дістав ту саму пачку «Marlboro», яку Валера дав мені у фургоні. Червоний дашок виблискував на сонці, як виклик усьому цьому сірому шкільному подвірю. Клацнула запальничка. Перша затяжка міцного, дорогого тютюну обпекла легені, але цей біль був приємним — він повертав мені відчуття реальності.
Я випустив густу хмару диму і крізь неї подивився на заводські труби. Вони бовваніли на горизонті, наче іржаві ідоли нашої загиблої цивілізації.
Я розвернувся і пішов до класу. Попереду був восьмий клас. Попереду було ціле життя. І десь там, у великій і холодній Москві, Ден так само дивився на небо, знаючи, що ми пройшли цей шлях до кінця.
«Не може все так скінчитись», — знову промайнуло в голові. — «Ми не просто мародери. Ми — ті, хто вижив».
Я згадав 900 кілограмів міді, які ми тягли на своїх горбах. Згадав BMW, що забрала Дена в темряву. І хоча грошей більше не було, а Ден був за тисячі кілометрів, у моїй схованці все ще лежали німецькі полотна для ножівки, які я так і не виклав із ранця.
Я затягнувся востаннє, кинув недопалок у пилюку і розтоптав його білосніжною підошвою кросівок.
— Почекаємо, Дене, — прошепотів , дивлячись на дим, що танув у повітрі. — Завод великий. А ми ще молоді.
І пішов на урок алгебри. Маска восьмикласника знову застигла на моєму обличчі, але під нею, десь глибоко в легенях, назавжди залишився гіркий присмак міді та «Marlboro». Це був смак нашої перемоги, яку в нас ніхто не зміг відібрати, навіть забравши всі гроші світу.