Я-один

Я залишився стояти один посеред порожнього провулка. У вухах досі стояв бас їхнього сабвуфера, а перед очима — переляканий погляд Дена.
Прийшовши до тями розвернувся і побіг. Не додому, не до міліції — я знав, що там нам не допоможуть. Я побіг на завод, до кіоску. Валера був єдиним, хто міг знати, куди вони його повезли.
Коли долетів до прохідної, легені буквально випікало. Валера якраз замикав свій залізний «офіс». Побачивши мене — захеканого, з роздертим ліктем і диким поглядом — він миттєво перестав крутити ключі.
— Що сталось?...Де Ден? — коротко кинув він, і я побачив, як його пальці здригнулися.
— Забрали... — видихнув я. — Чорна беха. Біля підїзду. Валера, вони забрали все! І Дена, і сумку!
Валера зблід так, що став схожим на стіну цеху. Він схопив мене за плече і затягнув усередину кіоску, зачинивши двері на засув.
— Кретини... Малолітні ідіоти! — прошипів він, хапаючись за голову. — Я ж казав — лягайте на дно!
— Допоможи! — я вхопив його за рукав. — Ти ж знаєш, хто вони! Куди вони його повезли?
Валера подивився на мене, і в його очах я вперше побачив не жадібність, а справжній страх.
Іди, просто йди, — Валера мяко, але наполегливо виштовхнув мене з кіоску і закрив залізну віконницю. — Я зроблю пару дзвінків. «Порішаємо». Головне, щоб вони не побачили тебе зараз біля мене.
Я опинився один посеред нічної пром. зони. Повітря пахло мазутом і вогкістю, а мої новенькі Adidas тепер здавалися чужими на цьому розбитому бетоні. Я йшов додому, втиснувши голову в плечі, озираючись на кожну тінь, що нагадувала силует чорної BMW.
Вдома панувала тиша, яка тиснула на вуха. Батько спав, важко сопучи, а мама сиділа на кухні біля вікна, навіть не ввімкнувши світло. Вона нічого не питала, але її мовчазний погляд пропікав наскрізь — вона відчувала, що цей мій «успіх» із новими речами пахне великою бідою.
Я зачинився у своїй кімнаті, але сон не йшов. Перед очима стояв переляканий Ден і той рюкзак, де лежали десять тисяч доларів — папірці, які мали стати волею, а стали капканом.
Тиждень минув, як у липкому мареві. Кожен шкільний дзвоник відлунював у голові металевим скреготом , а порожнє місце Дена на «камчатці» пекло сильніше, ніж будь-який опік від міді. Я сидів на уроках, втупившись у підручник, але бачив лише сизий дим і фари BMW.
Вдома я став тінню. Мама мовчала, але я бачив, як вона здригалася від кожного гучного звуку в підїзді. Батько продовжував «лікуватися», не помічаючи, що з нашого світу викачали все повітря. Мої новенькі кросівки стояли в кутку, припалі пилом — я боявся їх взувати, бо вони пахли зрадою і тими грошима, що зникли разом із другом.