Дитинство? Повернення в реальність.

Ми не пішли додому,чи до школи. Ми пішли витрачати.
Першим ділом ми завалилися в універмаг у центрі міста. Ми виглядали як обірванці — брудні нігті, засмальцовані штани, — але коли Ден витягнув із кишені пачку «полтинників», продавчиня в секції одягу ледь не впустила праску.
— Нам ось ці кросівки, — тицьнув пальцем Ден на білосніжні Adidas Torsion, про які ми мріяли місяцями. — І дві шкіряні куртки. Найкрутіші.
За годину ми вже не впізнавали один одного в дзеркалі. На нас були новенькі «варьонки», шкірянки, що пахли дорогою крамницею, і кроси, які було страшно ставити на наш розбитий асфальт. Ми набили рюкзаки жуйками Dirol та Orbit, купили по блоку справжнього синього «L&M» і по два блоки «Snickers».
— Чуєш, дивись! — Ден витягнув новенький плеєр Sony Walkman з авто реверсом касети.— Тепер у нас буде музика. Справжня!
Ми зайшли в кафе, замовивши по три порції морозива, залите шоколадом, і величезні піци. Ми їли так, ніби це був наш останній обід, сміялися і розкидали вкладиші від жуйок. У кишенях ще залишалися десятки тисяч, але ми тратили їх на дрібниці, наче намагалися наздогнати все те дитинство, яке в нас відібрали завод і злидні.
— Чуєш, — Ден раптом зупинився посеред вулиці, жуючи батончик. — Ми ж так все розтринькаємо. У нас в ранцях лежать долі наших сімей, а ми купуємо мотлох.
Я подивився на свій новенький годинник на руці. Він блищав на сонці, але під ним все ще була та сама чорна смуга від мідного пилу, яку не відмила жодна вода. Магія грошей почала трохи відпускати, повертаючи нас у реальність.
— Ти правий, — кивнув я, поправляючи важкий ранець. — Одяг — це добре, скажемо мамі , що Валера премію дав. Але основне... основне треба ховати.
Магія грошей почала потроху відпускати, повертаючи нас у жорстку реальність. Ми стояли посеред площі, двоє дванадцятирічних пацанів у надто новому одязі, з важкими ранцями, де лежали долі наших сімей. Люди озиралися, і цей подив у їхніх очах народжував у мені липку тривогу.
— Валимо звідси, — прошепотів я, втискаючись в куртку . — На нас дивляться, як на інкасаторів без охорони. У нас там... — я кивнув на його наплічник.
Ми майже бігли в бік гаражного кооперативу, оминаючи центральні вулиці. Кожен крок у новеньких Adidas по розбитому асфальту віддавався в голові: «десять тисяч доларів... десять тисяч доларів...». Це була вага, яку не витримав би жоден замок, якщо про нього дізнаються.
Коли ми нарешті заскочили в гараж і засунули важкий засув, у напівтемряві стало трохи спокійніше. Запах старого заліза та мастила діяв на нас витверезуюче.
— Слухай, — Ден важко опустився на стару автомобільну шину, не знімаючи рюкзака. — Плеєри, куртки — це все фігня. Ми зараз як мішені, що світяться в темряві. Якщо Валера проговориться — нам кінець.
— Валера не здасть, ми його золота жила, — невпевнено сказав я, хоча серце все ще калатало. — Але ти правий. Гроші додому нести не можна.
Ден витер піт з лоба, залишивши на новенькій шкірянці масну пляму. Його очі гарячково блиснули.
— Знаєш що? — прошепотів він, притискаючи ранець до грудей. — Несемо все до баби Галі. Там точно ніхто шукати не стане. Мої вовки туди навіть носа не поткнуть — що візьмеш із глухої старої в напівпорожній квартирі? А баба... вона навіть не зрозуміє, що в коробці під ліжком лежить цілий статок.