Нічна вилазка: Ризик

Нічне повітря обпекло легені своєю вогкою свіжістю. Кросівки мяко пружинили по асфальту, коли ми пригиналися під вікнами пятиповерхівок. Наш старий перевірений трюк зі стрибком крізь вікно першого поверху спрацював бездоганно: батько в цей час зазвичай спав важким «цементним» сном, а мама, втомлена ринком і переживаннями, теж не почула легкого шурхоту за шторою.
Ми бігли мовчки, оминаючи плями світла від рідкісних ліхтарів. Кожен крок віддавався пульсом у скронях. Ден притримував свій рюкзак, у якому глухо торохтів важкий лом та пара ліхтарів на підсівших батарейках.
— О пів на дванадцяту... — прошепотів він, коли ми зупинилися біля іржавої дірки в заводському паркані. — У нас є дві з половиною години до приїзду Валери. Треба встигнути відкрити той засув.
Завод вночі виглядав як скелет велетенської потвори. Тіні від цехів були довгими й гострими, а тиша — такою густою, що власний подих здавався ревінням турбіни. Ми пробиралися через зарості амброзії до Цеху №2. Тепер він був нашою метою.
Коли ми підійшли до тієї самої прибудови компресорної, Ден дістав ліхтарик, але не вмикав його.
— Ліземо, — коротко кивнув він.
Сходження по хиткій драбині в повній темряві було чистим божевіллям. Пальці зводило від холоду металу, а кожен скрегіт підошви об щабель змушував серце замирати. Нарешті — те саме вікно. Решітка, яку ми вдень лише злегка підважили, тепер здавалася останньою перепоною перед «золотом».
Ми прослизнули всередину. Темрява цеху була абсолютною, лише десь вдалині тьмяно світилися чергові лампи прохідної. Ми почали спускатися вниз, до тих самих технічних дверей, про які казав Валера.
— Ось вони, — Ден навпомацки знайшов важку металеву штангу засува. — Давай разом.
Ми вхопилися за холодний метал. Засув не піддавався — роки іржі та мастила зробили його частиною стіни.
— Раз... два... три! — одночасно налягли всією вагою.
Метал видав такий пронизливий скрегіт, що ми миттєво впали на підлогу, накриваючи голови руками. Луна від цього звуку ще довго гуляла під склепінням величезного цеху. Ми завмерли, чекаючи, чи не почуємо кроки охорони або тупіт берців по бетону.
Темрява навколо нас ніби розступилася, коли важкі залізні двері нарешті подалися, впустивши всередину вузьку смужку місячного світла та свіже нічне повітря. Скрегіт металу по бетону здався нам громом, але завод мовчав — лише десь далеко на прохідній ледь чутно гавкав пес.
— Є! — видихнув Ден, витираючи піт, що заливав очі. — Дорога відкрита. Тепер — головне.
Ми розвернулися в бік сітки складу. В промені нашого слабкого ліхтарика мідні шини виблискували тьмяним, червонястим золотом. Цей замок, новенький і змащений, про який я так переживав вдень, тепер виглядав як остання перепона між нами та порятунком родини Дена.
Я міцно вхопився за лом. Метал був холодним і важким, справжня зброя пролетаріату .
— Давай, — прошепотів я, вставляючи край лома в дужку замка. — Тисни разом зі мною.
Ми налягли всією вагою. Тіло напружилося, вени на шиї здулися. Секунда... хрускіт загартованої сталі... і замок із дзвінким «клац» розлетівся, впавши на підлогу. Шлях був вільний.
Ми забігли всередину. Запах міді — сухий, металевий — вдарив у ніздрі. Ми почали хапати ці важкі шини. Вони були холодними й неймовірно важкими. Кожна смуга важила кілограмів пять, не менше. Ми тягли їх до відкритих дверей, складаючи в штабелі прямо на порозі, щоб Валері було зручніше завантажувати.
— Скільки вже? — запитав Ден, важко дихаючи.
— Десь кілограмів триста, — відповів я, витираючи чорні від мастила руки об джинси. — Треба ще. Валера казав про пів тонни.
Ми працювали як автомати. Ніхто не думав про втому, коли на кону стояло життя. Кожна шина була цеглиною в стіні, що мала захистити маму Дена в Москві та нас тут.
Раптом на вулиці, біля технічних воріт, куди ми щойно відчинили шлях, прорізалися два блідих конуси світла. Фургон. Валера приїхав на десять хвилин раніше. Він вимкнув фари і тихесенько, на холостих обертах, підкотився до самої рампи.