Цех №2

Цех №2 височів над іншими будівлями заводу, наче похмурий бетонний склеп. Ми знали: якщо обєкт заварений наглухо, значить там лежить щось дорожче за звичайне залізо. Ми з Деном обійшли його тричі, шкрябаючи нігтями іржаві решітки, які трималися на товстих арматурних штирях.
— Дивись, — прошепотів Ден, вказуючи на дах сусідньої прибудови, де колись була компресорна. — Там, на висоті другого поверху, є засклений перехід. Одна шибка вибита, а решітка... бачиш? Вона відійшла від цегли, мабуть, від старості чи корозії.
Це було небезпечно. Висота — метрів шість. Під ногами — бите скло та гостра арматура. Але думка про гори міді, які могли лежати всередині, перебивала будь-який страх. Ми притягли стару покручену драбину, яку знайшли в кущах біля ливарного, і, підтримуючи один одного, почали підйом.
Коли я дістався до решітки, пальці звело від напруги. Вона справді хиталася. Ми вперлися ногами в стіну і щосили смикнули на себе. Зі скреготом, який здався нам гучнішим за вибух, шматок іржавого металу піддався, відкриваючи вузький лаз.
Ми опинилися всередині. Повітря тут було іншим — застояним, густим, із солодкуватим присмаком мастила та пилу десятиліть. Світло пробивалося тонкими мечами крізь щілини в даху. Цех був величезним. Посеред залу стояли зачохлені верстати, а в глибині, за залізною сіткою складу те, що ми побачили перед собою, було справжнім Ельдорадо. Це не були тонкі дроти, які треба було годинами випалювати в диму, — це були масивні силові шини, чиста, важка електротехнічна мідь. Кожна така смуга вагою в кілька кілограмів, а їх там була ціла гора, акуратно складена в штабелі.
— Матір божа... — прошепотів Ден, і його голос зірвався на хрип. — ти бачиш це? Це не просто «заробіток». Це... це свобода. Одна така шина — це місяць спокійного життя. А тут їх сотні.
Ми стояли перед залізною сіткою складу, заціпенілі від масштабу. Тепер стало зрозуміло, чому цех №2 був заварений наглухо. Це був стратегічний запас заводу, про який забули (або приховали) під час приватизації.
Але моє серце раптом пропустило удар. Свіжі відбитки берців на пилу вели саме сюди, до сітки. І я помітив те, чого ми не побачили одразу через азарт: замок на сітці був не старий і іржавий, а новенький, блискучий, змащений маслом.
— Дене, тихіше, — я вхопив його за рукав. — Тут хтось є. Або був пів години тому. Дивись на замок. Це не наш «закинутий завод». Це чийсь склад.
У величезному цеху панувала мертва тиша, але тепер вона здавалася нам не спокійною, а напруженою, як перед вибухом. Десь зверху капнула вода, і цей звук відлунив під високою стелею, наче постріл.
Ми стояли в пастці. Вікно на другому поверсі було нашим єдиним виходом, але щоб дістатися до міді, нам треба було вийти на відкритий простір перед складом.
Це був момент, коли дитячі ігри в «металістів» остаточно перетворилися на дорослу та небезпечну гру. Ми стояли в напівтемряві цеху №2, заворожені блиском міді, але в горлі пересохло від усвідомлення: самі ми це не винесемо. Нам потрібен був транспорт, захист і хтось, хто зможе «переварити» таку кількість стратегічного металу, не задаючи зайвих питань.
— Валера, — коротко кивнув Ден, витираючи спітнілі долоні об джинси. — Тільки він. У нього є фургон, у нього є ваги, і він знає, як розмовляти з тими, хто тримає завод.
Ми обережно вислизнули через те саме вікно на другому поверсі. Спуск з драбини здався вічністю — кожен скрип металу відлунював у вухах як сирена. Серце калатало так, ніби ми вже тягли ті шини на спині.