Квиток в один кінець

За цими важкими розмовами прийшла ніч. Ми розійшлися по домівках, але я знав: завтра — понеділок, знову школа, знову маски. Але після уроків ми підемо на завод не як бізнесмени, а як солдати на війні, яку ми не починали.
Велика перерва зазвичай гуділа дитячим сміхом та брязкотом ложок у столовій, але для нас вона пахла важким тютюном «L&M» і безнадією. Ден стояв за заіржавілими шкільними гаражами, притиснувшись спиною до холодної цегли. Червона пачка в його руках виглядала як тривожний сигнал. Він більше не курив дешеву «Magna» — ці міцні дорослі сигарети були ніби печаткою на його новому статусі сироти при живій матері.
— Москва... — прохрипів він, випускаючи густу хмару диму. — Каже, там на будівництві чи прибиральницею платять доларами. Домовилася з тими вовками на BMW. Вони дають їй «канікули» на борг, якщо вона поїде туди через їхніх людей.
Я завмер, дивлячись на те, як тремтить вогник на кінчику його сигарети. Виїзд на заробітки до Москви часто був квитком в один кінець або борговою ямою, з якої не поверталися роками. Це означало, що Ден залишається один. Зовсім один у цій квартирі з чорними стрічками на дзеркалах.
— А ти? — ледь вимовив я. — З ким ти будеш?
— З бабою Галею, — Ден гірко посміхнувся, сплюнувши під ноги. — Вона ледь ходить, ледь чує. Буду їй хліб купувати. Мати каже, так треба, інакше нас обох прикопають поруч із батею. Вона їде в четвер.
Ця новина вдарила сильніше, ніж будь-який розряд струму на заводі. Наша «двійка», наша маленька армія металістів, тепер мала тримати оборону в порожньому місті. Школа, восьмий клас, уроки географії — все це остаточно перетворилося на декорації до справжнього трилера.
— Слухай, — я підійшов ближче, відчуваючи, як у кишені муляє ключ від нашого гаража. — Тоді ми маємо працювати вдвічі більше. Щоб ти мав за що їсти, щоб бабі ліки купував. Поки мати там, ми тут маємо стати тими, кого ці вовки боятимуться зачіпати.
Ден кивнув, розтираючи недопалок підошвою кеда. В його очах я побачив не просто сум, а ту саму холодну лють, яка народилася на цвинтарі.
— У четвер після школи проводимо її на вокзал, — сказав він. — А потім... потім ідемо в цех №2. Я дізнався: там під завалами є склад міді. Якщо витягнемо — ми купимо собі свободу.
Ідея здавалася нам рятівним колом у цьому штормі. Коли пролунав останній дзвінок, ми не побігли на завод, а сіли на парапеті біля шкільного стадіону. Я розклав перед Деном свій «стратегічний» план: моя мама стає нашим офіційним опікуном перед учителями та сусідами, а ми натомість забезпечуємо обидві сімї грошима з нашого «металічного» бізнесу.
— Слухай, — гаряче доводив я, розмахуючи руками. — Мати все одно за мене переживає, батько то пє, то на будові зникає. Якщо вона буде знати, що ти під її наглядом, їй буде спокійніше. А твоя мама поїде в Москву з легкою душею, знаючи, що ти не сам із глухою бабою Галею.
Ден довго мовчав, розглядаючи свої збиті кулаки. Потім повільно кивнув.
— Це... це було б по-людськи. Моя мати вчора весь вечір плакала, складаючи ту сумку в клітинку. Вона боїться мене лишати, бо знає — що ті кредитори знають мене в лице. Якщо твоя мама за мене заступиться, може, ті вовки на BMW теж не так нахабнітимуть, бачачи, що за родиною хтось приглядає.
Ввечері я чекав маму біля підїзду. Коли вона зявилася — втомлена, з важкими сумками з ринку — я одразу перехопив їх і почав свою «екзекуцію». Розповів усе: про борги батька Дена, про той страшний похорон, про Москву і про те, що Ден тепер зовсім один.
Мама зупинилася посеред коридору, навіть не знявши плащ. В її очах застиг той самий жах, який я бачив у неділю в церкві.
— Господи... — прошепотіла вона, притискаючи руку до грудей. —  ти кажеш — вона в четвер їде? Сама? Туди, в ту мясорубку?
Вона не вагалася ні секунди. Жіноча солідарність у ті часи була міцнішою за будь-які закони.
— Клич Дена. Зараз же. І маму його клич. Хай приходять на вечерю. Ми все обговоримо. Я не пущу її просто так, поки не знатиму, що ми тут одна за одну триматимемось.