Пісочниця на краю прірви.

Я зрозумів, що Валера з його кіоском, наші ножівки по металу та «Mortal Kombat» — це була лише дитяча пісочниця на краю прірви. Тепер ми з Деном стояли на самому дні цієї прірви.
Увечері я знову прийшов до його підїзду. Вікна на третьому поверсі світилися тьмяно, завішені чорною тканиною. Я сів на ту саму лавку, де ми курили «Magna», і чекав, поки він повернеться з поминок. Я знав, що маю зробити. Ці гроші більше не належали нам. Вони мали допомогти мамі Дена вижити, бо «вовки» навряд чи забудуть про борг навіть після смерті її чоловіка.
Неділя була тихою, але ця тиша не заспокоювала — вона тиснула на вуха, як вата. Поки мама Дена шукала в церкві відповіді, на які не здатна була дати відповідь ця проклята пром. зона, ми сиділи на нашому «штабі».
Ден тримав в руках підпалину цигарку та скляну пляшку Джин-Тоніка. Його обличчя ледь морщилось коли він робив ковток.
Я присів збоку на цеглину яка від часу почала розсипатись, закурив і зробив ковток з тієї самої пляшки яку тримав Ден: мене перекосило.
Він ледь посміхнувся.
Поява Джин-Тоніку в руках восьмикласника була ознакою того, що дитинство не просто пішло — його вирвали з мясом. Смак спирту з лимоном, від якого перекошувало обличчя, був присмаком нашого спільного горя.
Ден намагався заглушити біль алкоголем і нікотином, бо звичайні підліткові розваги більше не працювали. Те, що він морщився, показувало: він робить це не заради задоволення, а щоб відчути себе хоч трохи занімілим до реальності.
Ми сиділи поруч, дивлячись на далеку трубу заводу. Сонце сідало, і тінь від трансформатора ставала довшою, накриваючи нас обох. Пляшка Джин-Тоніку була майже порожньою, а пачка «Magna» — відкритою.
— Знаєш, — просипів Ден, вперше заговоривши за весь вечір, — я не збираюся просто так це залишити. Батя не був слабаком. Він би сам ніколи...
Я глянув на нього і зрозумів, що його посмішка зникла, поступившись місцем холодному блиску в очах.
Вечірні сутінки опускалися на район швидко й без жалю, перетворюючи силуети гаражів на хижих звірів. Ми сиділи на лавці, передаючи один одному майже порожню пляшку Джин-Тоніку. Гіркий присмак хвої та дешевого спирту змішувався з димом цигарок, створюючи ілюзію того, що ми контролюємо ситуацію.
— Дене, — почав я, дивлячись на свої брудні від мастила руки, які так і не відмилися за вихідні. — Та каса в гаражі... там майже десять тисяч гривень. Це шалені бабки. Давай віддамо їх твоїй мамі. Їй зараз... їй треба хоч якось дихати.
Ден різко повернув голову. Його очі, червоні від безсоння та алкоголю, блиснули впертістю, яку не змогло зламати навіть горе.
— Ні, — відрізав він, і його голос прозвучав не по-дитячому твердо. — Ми їх заробили разом. Пополам, як і домовлялися. Мамі я дам частину, скажу, що батько десь «заховав» про запас. Але твою частку я не візьму. Ти теж ризикував, ти теж дихав тим димом.
Ми сперечалися довго. Я переконував його, що мені гроші зараз не так потрібні, що в мене хоч батько і пє, але він живий. Ден лише хитав головою. Для нього цей «заробіток» був єдиним, що підтверджувало його дорослість, його право стояти з тими стиснутими кулаками на похороні.
— Слухай, — нарешті прошепотів він, коли сонце остаточно сховалося за трубами заводу. — Гроші маму не врятують від тих вовків. Вони прийдуть знову. Баті немає, але борг нікуди не дівся. Вони знають, де ми живемо.
Я відчув, як холодок пробіг по спині. Ми сиділи в самому серці 2000-них, де людське життя коштувало менше за кілограм міді . Наші тисячі гривень були багатством для нас, але піщинкою для тих, хто їздив на чорних BMW.
— Тоді ми маємо їх випередити, — сказав я, сам лякаючись своїх слів. — Треба більше міді. Треба більше грошей. Або... треба звідси їхати.