Завтра не для всіх

— Слухай, — почав був я, намагаючись придумати хоч якийсь вихід для Дена, але слова застрягли в горлі.
Дорогою повз гаражі, хитаючись і ледь тримаючись за старе кермо обшарпаного велосипеда «Україна», сунув мій батько. Його погляд був каламутним, кепка збилася на потилицю, а рама велосипеда здригалася при кожному непевному кроці. Він знову був «готовий», і це означало лише одне: вдома на маму чекає чергове пекло.
— О, твій іде, — тихо мовив Ден, проводжаючи його поглядом. В його голосі не було зловтіхи, тільки втомлене розуміння. — Біжи, малий. Біжи, а то не дай бог знов маму твою побє через якусь дрібницю.
Я підхопився, відчуваючи, як усередині все стискається від знайомого сорому й люті.
— Завтра побачимось, — кинув я через плече і рвонув навперейми батькові.
Наздогнавши його біля самого підїзду. Він бурмотів собі під ніс якусь безглузду пісню, намагаючись вкотити переднє колесо на бордюр.
— Давай я, — різко сказав, вихоплюючи кермо з його тремтячих рук.
Він глянув на мене, намагаючись сфокусувати погляд.
— О... заробітчанин... — гикнув він, обдаючи мене смородом дешевого пійла. — Гроші є? Дай... на ліки треба...
Я нічого не відповів. Я просто штовхав цей клятий велосипед, думаючи про те, що кожен рятувався як міг: батько Дена влізав у борги до вовків на BMW, а мій — просто топив свою непотрібність у пляшці. І ми з Деном, восьмикласники з чорними від міді руками, були єдиними дорослими в цих сімях.
Я затягнув велосипед у тамбур і штовхнув двері квартири. Мама стояла в коридорі, застигла, як памятник, почувши звук ключів. Її очі миттєво згасли, коли вона побачила стан батька.
— Іди до себе в кімнату, сину, — тихо сказала вона, стаючи між нами.
Але я не пішов. Я став поруч із нею, відчуваючи в кишені вагу своїх «металічних» грошей і холодну рішучість. Якщо він сьогодні хоч пальцем її торкнеться — я забуду, що він мій батько.
На наступний день Дена не було в школі,в четвер та пятницю також.