Гра на виліт

Біля входу до PlayStation Club нас уже чекала юрба. Пацани з паралельних класів та місцеві безхатьки-підлітки зліталися на нас, як мухи на мед. Вони знали: якщо прийшли ми з Деном — буде бенкет.
— О, «металісти» прийшли! — вигукнув хтось із натовпу, розступаючись.
Ми зайшли всередину як справжні господарі життя. Я кинув адміністратору гроші за три години на найкращому телевізорі, а Ден виклав на стіл цілу гору чіпсів «Люкс» та дволітрові пляшки Coca-Cola. Хлопці накинулися на частування, набиваючи роти й заглядаючи нам у рот, ніби ми були якимись зірками бойовиків.
— Граємо на виліт! — скомандував Ден, сідаючи за джойстик. — Хто програє — той не пє!
Ми знову поринули у світ Mortal Kombat 4, насолоджуючись кожним «Fatality». Було приємно відчувати цю владу, цей подив у їхніх очах. Ми були наймолодшими, але найбагатшими в цьому підвалі. Проте, поки ми пригощали друзів і сміялися, я помітив, що Ден час від часу зиркає на вхідні двері. Страх перед чорною BMW нікуди не зник, він просто затаївся за яскравими пікселями екрана.
Раптом до нашого столу підійшов один із хлопців, якого ми раніше не бачили. Він не тягнувся за чіпсами, а просто стояв поруч, уважно роздивляючись наші замащені мастилом руки.
— Чув, ви на заводі «працюєте»? — тихо запитав він. — Кажуть, там учора когось із «прийомки» сильно попресували. Валера ваш на місці сьогодні був?
Ми з Деном перезирнулися. Джойстик у моїх руках на мить здригнувся.
Ранок біля школи був холодним і вогким, але Ден виглядав ще холоднішим. Він стояв під старою акацією, ховаючи тремтячі руки в кишені куртки. Його обличчя було сірим, а під оком розпливалася жовтувата пляма — слід від вчорашнього «виховного процесу».
— Це не Валеру, — прошепотів він, коли я підійшов. — Це мого батю. Вчора ввечері, коли він повертався з тієї своєї роботи. Ті типи на BMW перестріли його прямо біля прийомки.
Я завмер, стискаючи лямку напівпорожнього ранця.
— Сильно? — ледь вимовив я.
— По ребрах настукали, — Ден сплюнув густу слину. — Сказали, що його жалюгідні копійки, які він там «накалимив», навіть проценти за тиждень не покривають. Сміялися прямо в обличчя. Сказали: «Нам не твої гривні потрібні, нам потрібен обєкт».
Я дивився на нього і відчував безсилля. Мої власні проблеми з пяним батьком тепер здавалися дрібязковими. Ми з Деном могли назбирати ще міді, могли продати латунь, але ми були лише пацанами з восьмого класу. Ми не могли зупинити «вовків» на іномарках, які відчули смак великих грошей на руїнах заводу.
— Чим я можу помогти, Дене? — запитав я, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок. — У нас у гаражі під стріхою лежить «каса». Забирай усе. Хай віддасть їм, хай хоч на час відстануть.
Ден гірко посміхнувся, хитаючи головою.
— Ти не розумієш. Вони не хочуть грошей. Вони хочуть, щоб батько показав їм, як зайти на склад побутової техніки на ринку де він колись працював. Батько має ключі. Він не хоче ставати «наводчиком», бо тоді — вязниця. А якщо не покаже — вони... вони нас спалять.
Дзвінок на перший урок пролунав як похоронний марш. Ми зайшли до класу, але думками були на заводі. Я сидів за партою, дивився на дошку, де вчителька малювала формули, а бачив лише чорний силует BMW та побитого батька друга. Наша «камчатка» стала місцем трауру.
— Ми маємо щось придумати, — прошепотів я Дену під час алгебри. — Якщо вони хочуть склад — хай беруть, але батька твого треба витягувати.
Після уроків ми сиділи на тій самій лавці за трансформаторною будкою, де колись мріяли про великі справи. Сонце четвертої години вже не гріло, а якось байдуже висвітлювало іржаві гаражі та порожні пляшки під ногами. Ножівки лежали в рюкзаках неторканими — сьогодні метал не йшов до рук. У повітрі висіла така густа тривога, що її можна було різати ножем.