Ми інші

Я промовчав. Ми вже давно не були частиною того класу. Ми були іншими.
Перший тиждень восьмого класу став для нас справжнім випробуванням на витривалість. Наша славетна «камчатка» — остання парта в кутку біля вікна — тепер виглядала сиротливо. Без широких плечей Ігора та постійних жартів Макса ми з Деном здавалися лише тінню тієї банди, що колись тримала в страху весь будинок.
Вчителька географії щось захоплено розповідала про корисні копалини Африки, водячи указкою по вицвілій карті, але ми її не чули. Для нас справжні «копалини» були на відстані двох кілометрів — у замаслених надрах цеху №13.
— Чуєш, — прошепотів Ден, малюючи в зошиті з алгебри схему трансформатора замість квадратних рівнянь. — Мені вчора Валера вказав на механічний цех. Там у підсобках можуть бути латунні крани та перехідники. Латунь зараз дорожча за мідь, Валера дасть гарну ціну.
Я лише кивнув, намагаючись сховати свої обпечені пальці під партою. Наука в голову не лізла зовсім. Яке значення мали синуси й косинуси, коли в кишені лежав список інструментів, які нам треба було докупити? Ми сиділи на уроках, як полонені, рахуючи хвилини до останнього дзвоника. Кожен звук шкільного коридору здавався нам шумом заводського цеху.
— Після шостого уроку одразу за гаражі, — тихо додав я, зиркнувши на годинник. — Скинемо ранці в твого баті в гаражі й одразу на завод. Треба встигнути до сутінків, бо Валера о сьомій зачиняє кіоск.
На перервах ми трималися осторонь. Однокласники обговорювали нові компютерні ігри або дівчат, а ми з Деном стояли за школою, жадібно затягуючись «Magna». Ми почувалися ветеранами праці серед дітей. Наші розмови були про вагу, ціну та «безпечні вікна» в охороні.
— Дивись, класна йде, — шикнув Ден, ховаючи бичок у кулак.
Вчителька пройшла повз, підозріло принюхуючись. Вона відчувала запах диму, але навряд чи могла здогадатися, що це запах не просто цигарок, а нашого способу вижити.
Коли нарешті пролунав останній дзвоник, ми зірвалися з місць першими. Шкільні двері залишилися позаду, і ми полетіли до гаражів, відчуваючи, як скидаємо з себе маски учнів і знову стаємо тими, ким були насправді — металістами з розбитого заводу.
Після того як ми здали Валері важкий мішок із латунними прутами, що приємно відтягували руки своєю вагою, у кишенях знову приємно зашурхотіли купюри. Латунь виявилася справжньою золотою жилою — Валера не збрехав, підказавши той цех, і навіть накинув нам зверху «за старанність».
Ми заскочили до гаража, підхопили свої шкільні ранці, які тепер здавалися якимись іграшковими й непотрібними, і рушили до нашого підвального «штабу».