Перед обличчям невідомості

Ден стояв як укопаний, його обличчя в неновому світлі фар здавалося білим, як крейда. Машина рвонула з місця, залишивши по собі тільки запах паленої гуми та сизий дим. Бас від сабвуфера ще довго відлунював від стін панельок.
— Дене... — я торкнувся його плеча. — Ти знав про це? Що твій батя винен бандитам?
Він мовчав, дивлячись туди, де щойно була іномарка. Потім повільно повернувся до мене. Його очі були повні сліз, які він намагався стримати. 
— Я не знав, — прошепотів він. — Він казав, що на заводі затримки. Казав, що шукає підробіток... А виходить, він узяв у когось гроші й профукав? Тепер я розумію, чому він так нервував останні тижні.
Ми сіли на лавку біля його підїзду. Радість від «Mortal Kombat» вивітрилася миттєво. Наші тисячі гривень, сховані в гаражі, раптом здалися дрібними копійками на фоні того, що могли зажадати ці люди.
— Слухай, — я глянув на нього. — У нас під стріхою в гаражі майже десять штук. Може... може, цього вистачить? Ти зможеш йому віддати, сказати, що теж «знайшов»?
Ден підняв голову. В його погляді зявилася надія, змішана зі страхом. Якщо ми віддамо ці гроші, ми знову станемо ніким. Але якщо не віддамо — його батька можуть просто вбити, а квартиру — як вони й обіцяли — пустити з димом.
— Завтра зранку, — твердо сказав Ден. — Треба перерахувати все до копійки. Якщо батя заліз у борги, я його витягну. Навіть якщо доведеться весь завод по гвинтику розібрати.
Ми розійшлися по домівках. Я йшов через двір, озираючись на кожну тінь. Світ дорослих, у який ми так прагнули потрапити зі своїми мідними грошима, виявився набагато бруднішим і небезпечнішим, ніж будь-яка недобудова.
Ранок був сонячним, але це світло здавалося холодним і чужим. Ми сиділи на тій самій лавці біля трансформатора, де ще вчора мріяли про компютери та нове життя. Ден виглядав так, ніби не спав усю ніч: очі червоні, руки тремтять, а пачка «Magna» в його пальцях була розчавлена.
— Батя вчора ледь не плакав, — тихо розповідав він, втупившись у землю. — Каже, вплутався в якусь схему з товаром на ринку, хотів підзаробити, поки завод стоїть. А товар його вкрали... Коротше, він винен стільки, що навіть якщо ми з хати випишемось і підемо на вокзал жити, грошей не вистачить. Моя мати, обіцяла все з ринку витягти, насіння своє продавати цілодобово, але це ж копійки.
Я слухав його, і в мені боролися два почуття. З одного боку — пекучий жаль до друга, з яким ми разом ділили і чорний дим заводу, і радощі «Mortal Kombat». З іншого — егоїстичне, але чесне полегшення. Мої проблеми з пяним батьком, який забирав триста гривень на горілку, здалися дитячою забавкою порівняно з цим «лічильником», що клацав над головою Дена. Мій батько хоча б просто падав на диван, а батька Дена могли вбити в будь-який вечір.
— Слухай, — я наблизився до нього. — У нас у гаражі під стріхою лежить наша «каса». Там майже дві тисячі доларів, якщо перевести по курсу. Це великі гроші для нас, Дене. Може, це хоч частину боргу перекриє? Щоб вони відстали на місяць?
Ден підняв на мене погляд, повний безнадії.
— Дякую, друже. Але батя сказав... там сума з пятьма нулями. Доларів. Розумієш? Наша мідь — це крапля в морі. Ті типи з BMW— це не Валера з кіоску. Це вовки.
Ми були просто дітьми, які гралися на звалищі гігантів.
— Що ти будеш робити? — запитав я.
— Не знаю, — Ден встав. — Батя сказав сьогодні ввечері кудись поїде домовлятися. Мати плаче. А я... я піду на завод. Треба працювати. Якщо навіть це не допоможе, я хоч не буду сидіти і чекати, поки нас спалять.
Я теж підвівся. Ми взяли свої ножівки і мовчки пішли до іржавих воріт. Але тепер кожен звук кроків позаду змушував нас здригатися. Ми більше не були директорами заводу. Ми були мішенями.
Ми стояли в самому серці цеху електроніки, де сонячні промені пробивалися крізь дірявий дах, висвітлюючи хмари пилу. Ритмічний звук наших ножівок — вжик-вжик — на мить стих. Я витер піт з лоба, залишивши на ньому масну чорну смугу.
— Слухай, — почав я, дивлячись на зазубрене полотно пилки. — Завтра вже тридцяте серпня. Післязавтра — перше вересня. Восьмий клас, чувак,нам вже по дванадцять. Ми ж не можемо просто забити.
Ден відклав свій інструмент і важко зітхнув. Його обличчя, замурзане кіптявою від вчорашнього багаття, виглядало занадто дорослим для восьмикласника.
— Знаю. Мати вже дістала мою стару сорочку, каже — треба виглядати як людина. Якщо не підемо, вчителі почнуть дзвонити додому, соціалка прийде... А нам зараз тільки зайвих очей не вистачало, особливо з твоїм батею та моїми «кредиторами» на BMW.
Ми сіли на перекинутий ящик з-під запчастин, закуривши по одній цигарці. План визрівав сам собою.
— Робимо так: зранку — школа, — серйозно сказав я. — Сидимо всі уроки, удаємо слухняних учнів. Одразу після останнього дзвінка — бігом додому, скидаємо шмотки і на завод. У нас буде дві-три години до сутінків. Це менше, ніж зараз, але якщо працювати швидко і злагоджено, норму витягнемо.
— Головне — руки відмивати, — додав Ден, розглядаючи свої почорнілі пальці. — У хімічки нюх як у собаки, вона одразу відчує запах міді та диму. Та й класній не поясниш, звідки в нас під нігтями заводська іржа.
Ми домовилися: школа стане нашою «ширмою», легальним прикриттям для нашого підпільного бізнесу. Ми будемо сидіти за партами, слухати про синуси та косинуси, а в головах рахувати кілограми міді та гривні у Валериному кіоску. Для вчителів ми будемо просто двома непомітними пацанами з задніх парт, а для заводу — професійними «металістами», які виривають своє право на життя. 
— Восьмий клас... Дванадцять років… — Ден гірко хмикнув, випускаючи дим у стелю. — Цікаво, хтось ще з нашого класу знає, скільки коштує кіло латуні , або міді?