Тиша перед бурею.

Коли метал охолонув, ми склали все в мішок і попрямували до виходу, сподіваючись знову побачити той самий обшарпаний фургон. У кишені приємно муляли запасні полотна для ножівки — наш головний капітал.
Вдалині замітили, як посеред розбитого заводського двору розгортається справжнє будівництво. Важкий автокран, натужно гудучи мотором, повільно опускав на розчищений бетонний майданчик залізний торговий кіоск — один із тих обшарпаних «ларьків», які в 2000-них стояли на кожному перехресті.
Товстий чоловік у спортивках жваво махав руками, даючи команди кранівнику:
— Майна! Майна помалу! Отак, став рівно на цеглу!
Ми з Деном перезирнулися. Поява кіоску означала одне: цей чоловік прийшов сюди всерйоз і надовго. Це вже не був випадковий перекупник із фургоном — він ставив тут «офіційну» точку. Для нас це було і добре, і погано водночас: з одного боку — стабільний збут, з іншого — сюди почнуть стікатися всі «металісти» району, включно з Коляном та його бандою.
Коли кран нарешті відчепили, і він, ляскаючи металевими тросами, почав розвертатися на виїзд, чоловік помітив нас. Він витер лоб хусткою і задоволено оглянув свій новий «офіс».
— О, старі знайомі! — гукнув він, підходячи до фургону. — Бачу, інструментом розжилися? Мішок важчий, ніж учора. Підійшовши до фургону, який тепер стояв поруч із кіоском. Ден із гордістю кинув мішок на ваги. Стрілка хитнулася і завмерла на позначці вісімнадцять кілограмів. Очищена, червоняста мідь виблискувала на сонці, наче скарб.
— Хороша робота, пацани. Чиста, — він схвально кивнув і поліз до кишені за гаманцем. — Сьогодні ціна трохи піднялася, так що тримайте... три тисячі шістсот.
Він відрахував нам стопку купюр. Три тисячі шістсот гривень! У 2002-му за ці гроші можна було купити вживаний «Запорожець» або пів року жити, не знаючи горя. Я відчував, як ці папірці обпікають пальці. Це була не просто удача — це був наш квиток у інше життя.
— Слухайте сюди, — він раптом став серйознішим і притишив голос. — Завтра я тут вікна в кіоску вставляю, буду постійно. Якщо знайдете алюміній або латунь — теж тягніть, але мідь — це ваш пріоритет. І ще... бачили тих двох алкашів у цеху? Коляна з дружком?
Ми кивнули. 
— Не звязуйтеся з ними. Вони дрібні злодюжки, але можуть навести на вас когось серйознішого. Якщо будуть проблеми — кажіть, що працюєте на Валеру. Мене тут усі знають.
Ми подякували, сховали гроші і майже побігли до виходу. Адреналін і радість змішувалися з тривогою. Тепер у нас було стільки грошей, що їх страшно було нести через двір.
— Треба в гараж, — прошепотів Ден. — Ховаємо все під дах, як домовлялися. Мамі віддаси трохи, а решту — в «банк».
Серпень пролітав, як у тумані з порошку «Юпі» та тютюнового диму. Ми з Деном справді відчували себе королями цього розбитого району. Щоранку ми зустрічалися біля гаражів, як на роботу, перевіряли наші «активи» під стріхою і йшли на завод. Валера вже обжився у своєму кіоску, поставив там залізні двері й став для нас головним банкіром.
Гроші на купку складалися справді швидко. Ми більше не купували поштучно — ми брали цілими блоками цигарки «Magna», від яких у роті ставало сухо, але які здавалися верхом крутості. Кишені завжди були забиті жуйками «Turbo» з вкладишами автівок, а вдома в мене завжди була пачка порошкового напою, який ми розводили просто в банці, зафарбовуючи язики в отруйно-малиновий колір.
Вдома ситуація дивним чином стабілізувалася. Батько приходив «напідпитку», але оскільки в холодильнику завжди була їжа (яку я підкладав під виглядом «знайшов-заробив»), а мама більше не плакала над порожнім гаманцем, великих скандалів не виникало. Батько бачив, що гроші в хаті є, і, мабуть, у глибині душі боявся питати, звідки вони насправді. Його авторитет танув разом із кожною моєю принесеною пятсоткою, але він мовчав, приймаючи цю нову реальність.
— Слухай, — сказав якось Ден, витягуючи з кишені цілу жменю вкладишів від жуйок. — У нас там під дахом уже майже десять тисяч гривень. Це ж... це ж шалені бабки. Можна справжній компютер купити. Або телевізор «Sony» з величезним екраном.
Я затягнувся цигаркою і подивився на захід сонця над заводом. Мені вже не хотілося телевізора. Я мріяв про те, щоб восени, коли почнеться школа, я міг просто викласти на стіл стопку купюр і сказати батькам: «Більше ніяких будов і ніяких скорочень. Ми вільні».