Місце під сонцем

За годину ми вже були на заводі. Тепер ми не просто вешталися — ми йшли до цеху електроніки. Ден знав, що там, під на пів заваленим дахом, залишилися великі силові трансформатори. В них міді було стільки, що ми могли б купити собі по новому мопеду за тиждень.
Ми почали працювати. Звук ножівки по металу — вжик-вжик, вжик-вжик — став ритмом нашого нового життя. Це була важка, виснажлива робота. Руки зводило судомою, піт заливав очі, а запах старого мастила вїдався в шкіру. Але з кожним перепиляним болтом я відчував, як стаю сильнішим за свого батька, за цей розбитий побут і за це прокляте літо.
Раптом Ден завмер.
— Чуєш? — прошепотів він, не випускаючи ножівки.
Десь у глибині цеху, за рядами порожніх шаф, пролунав виразний металевий брязкіт. Це не був вітер. Хтось інший теж прийшов за «нашою» міддю.
— Ховайся, — прошепотів Ден, притискаючи інструмент до грудей.
Ми пірнули за масивну станину старого верстата. Серце калатало об ребра, як тоді в підвалі недобудови, але тепер до страху додалася лють. Ми щойно витратили частину капіталу на ці пилки, ми вбили пів ранку на цей трансформатор — віддавати «своє» просто так не збиралися.
З-за рядів розподільчих щитків вийшли двоє. Це не була охорона і не «металісти» на фургоні. Це були місцеві алкаші з нашого району — худі, в обшарпаних куфайках, з мішками в руках. Один із них тримав іржавого ломика.
— Диви, Колян, тут уже хтось попрацював, — прохрипів один, штовхнувши ногою відпиляну нами мідну шину. — Свіжак. Значить, пацанва десь поруч треться.
Вони почали озиратися. Ми з Деном перезирнулися. В очах друга я побачив те саме, що відчував сам: ми більше не хотіли бути жертвами. Ні вдома, ні тут.
— Виходь, малеча! — крикнув той, що з ломиком. — Залишайте залізо і пилки, і дуйте звідси, поки вуха не повідкручували!
Я відчув, як пальці міцно стиснули рукоятку ножівки. Сталь була холодною і надійною. Я згадав синці на обличчі мами, згадав порожній стіл і те, як батько забрав наші гроші. Якщо я відступлю зараз, я буду таким же ніким, як він.
— Це наше місце! — несподівано для самого себе вигукнув я, підводячись на повний зріст. — Ми це відпиляли, ми й заберемо.
Ден теж піднявся поруч, виставивши вперед свою пилку, як коротку шпагу. Ми виглядали смішно — двоє замурзаних підлітків проти двох дорослих мужиків, але в наших очах було щось таке, що змусило їх завагатися. 
— Ого, які зубасті пішли, — Колян оскалив зуби, але крок назад таки зробив. Добре тільки тихо і приберіть за собою щоб ніхто не замітив — добавив він.
Ми стояли нерухомо, поки звук кроків Коляна та його напарника не потонув у луні порожнього цеху. Адреналін усе ще бив у скроні, а пальці звело від того, як міцно я стискав ножівку.
— Бачив, як вони здригнулися? — прошепотів Ден, витираючи піт з лоба чорною від мастила рукою. — Вони думали, ми побіжимо, як малеча.
Ми не стали втрачати часу. Швидко допиляли трансформатор, закинули важкі мідні жили та пластини в мішок і, озираючись на кожному кроці, попрямували до нашого «обжитого» кутка. Це місце за старими відстійниками стало нашою справжньою базою — там, де бетонні стіни надійно приховували чорний дим.
Розвели багаття. Цього разу ми були розумнішими: наготували довгі палиці, щоб перевертати дріт, не вдихаючи той нудотний сморід паленої ізоляції. Дим знову піднявся густим чорним стовпом, але тепер він не викликав страху — він пах грошима.
— Слухай, — Ден примружився, дивлячись на полумя. — Якщо вчора за 10 кіло він дав 1700, то сьогодні тут явно більше. Кілограмів пятнадцять, а то й двадцять. Це ж... це ж три тисячі гривень може бути!
Я рахував у голові. Три тисячі гривень це була ціна непоганого вживаного телевізора або навіть початок накопичень на стару «девятку». Але я думав про інше: про маму, про порожній холодильник і про те, що батько може знову прийти пяним і почати шукати «заначку».
— Гроші додому не понесу, — відрізав я, перевертаючи розпечену мідь. — Сховаємо все у тебе в гаражі, під дахом. Будемо брати потроху, на їжу. А решту... решту відкладемо. Хто знає, що буде восени.
Ми витягли червонясті, гарячі джгути міді з попелу. Вони виблискували на сонці, як справжнє золото. Ми вже відчували себе не просто пацанами, а справжніми гравцями на цьому понівеченому заводі.