Не дитячі іграшки: Виживання.

Ранок 2002 року зустрів нас сірим світлом і важким запахом перегару, який просочив усю квартиру. Батько стояв у коридорі, тримаючись за одвірок. Його обличчя було сірим, очі — червоними від безсоння та похмілля, а руки помітно тремтіли, коли він зашнуровував старі черевики.
— На будову йду, — кинув він у порожнечу, не дивлячись ні на мене, ні на маму. — Кажуть, там за день платять більше, ніж на заводі за тиждень. Треба... треба вигрібати.
Мама не промовила ні слова. Вона стояла біля плити, спиною до нас, і тільки її напружені плечі видавали, що вона чує кожен звук. Жодного «удачі», жодного «поїж». Мовчання було гучнішим за будь-який скандал.
Я схопив зі столу дві вчорашні канапки з тією самою ковбасою, яка ледь не стала причиною розвалу сімї, і вискочив за двері. Сходи здавалися нескінченними. Мені хотілося вимити з легень цей домашній сморід і знову вдихнути їдкий дим заводу — там принаймні все було чесно.
Ден уже чекав біля трансформатора. Він виглядав не краще за мене — такий самий зацькований погляд і брудні під нігтями пальці, що нервово крутили порожню пачку від «Kocmos».
— Все забрав? — запитав він, киваючи на мою припухлу щоку.
— Майже все, — відрізав я, простягаючи йому одну канапку. — триста гривень пішли на горілку і його похмілля. Але в нас лишилося сімсот у твоїй заначці.
Ми мовчки жували сухий хліб, дивлячись на далеку трубу заводу. Тепер ми знали: дорослі не врятують нас. Батько на будові, мати в мовчанні — ми залишилися самі.
— Знаєш, — Ден дожував і витер руки об штани. — Я бачив учора в господарчому магазині ножівку по металу і запасні полотна. Якщо купимо — ми за дві години наріжемо стільки, скільки вчора за весь день. І... я знаю, де на заводі лежать мідні трансформатори. Їх треба тільки розібрати.
Я глянув на свої руки. Вони більше не тремтіли. Усередині оселилася холодна, доросла рішучість.
— Йдемо в магазин, — сказав я. — Беремо інструмент. Сьогодні ми не будемо просто збирати сміття. Ми заберемо те, що належить нам.
— Нам дві ножівки по металу, — сказав я, викладаючи на прилавок частину нашої заначки. — І пачку запасних полотен. Найкращих, німецьких, якщо є.
Мужик зміряв нас підозрілим поглядом — двоє пацанів з пачкою грошей і синцями на обличчях. Але в ті часи зайвих питань не ставили. Гроші не пахли, особливо якщо вони були справжніми.
— Тримайте, «майстри», — хмикнув він, загортаючи інструмент у стару газету. — Дивіться пальці не повідрізайте.