Чоловік у фургоні

Ми підійшли до фургону. Колеса були заляпані свіжим болотом, а з відчиненого вікна пахло ароматизатором «ялинка» та міцною кавою. Чоловік окинув нас оцінюючим поглядом: від наших замурзаних сажею облич до почорнілих рук. Його погляд зупинився на мішку.
— Мідь? — коротко кинув він. Голос був хрипкий, але не злий.
Ми з Деном синхронно кивнули, не в змозі вимовити ні слова.
Він повільно виліз із машини. Повний, у чистому спортивному костюмі, який ніяк не вязався з брудом заводу. Він відчинив задні двері фургону. Всередині на підлозі стояли великі промислові ваги.
— Кидай сюди.
Ваги показали майже десять кілограмів. Це було значно більше, ніж ми розраховували. Наші обпалені пластини та дріт, що ще видавали легке тепло, виглядали на фоні фургону як справжній скарб. Чоловік дістав зі шкіряного гаманця товсту пачку купюр. Його пальці швидко відрахували тисячу сімсот.
— Тримайте, пацани. Чесний заробіток, — він простягнув гроші мені. — Я тут офіційну точку відкриваю. Будете знати куди нести. Тільки в цехи до металістів не лізьте — там серйозні хлопці, голову відкрутять. А по закутках... збирайте, що знайдете. Принесете ще — дам бонус.
Ми стояли як вкопані, тримаючи в руках паперові купюри, які пахли друкарською фарбою та новим життям. Тисяча сімсот. Для нас це були космічні гроші. Це було більше, ніж батько міг принести за два тижні на заводі в останні місяці.
— Дякуємо, — видавив я, ховаючи гроші в кишеню штанів.
Чоловік підморгнув, зачинив двері фургону і, здіймаючи куряву, поїхав у глибину заводської території.
— Ти бачив? — прошепотів Ден, коли машина зникла за рогом. — Ми... ми реально це зробили. Тисяча сімсот! Це ж можна і на їжу, і на цигарки, і... і на нові джинси лишиться!
Я відчував вагу грошей у кишені, але на душі було дивно. Ми щойно продали шматок заводу, де працювали наші батьки, людині, яка просто приїхала його дорізати. Це був легкий шлях, але він вів у таку темряву, з якої не повертаються.
— Йдемо додому, — сказав я, поглядаючи на сонце, що вже котилося до вечора. — Тільки гроші розділимо зараз. Пятсот — тобі, пятсот — мені, решту — у «спільну касу» на інструменти. Бо ножем ми там багато не наріжемо.
Вечір дихав літньою спекою крізь відчинене вікно, а в кімнаті панувала та сама вязка тиша, що й зранку. Я сидів перед телевізором, де миготіли якісь безглузді новини, але думками все ще був там — у чорному диму над мідними жилами. Смердючий одяг був надійно схований, тіло відмите від кіптяви, але металевий присмак у роті не зникав.