Іржаве дитинство: Ціна виживання.

Ми знайшли вхід до вентиляційної шахти. Темрява всередині пахла мастилом і старою іржею, точно так само, як той підвал недобудови. Але тепер страх перед «монстрами» зник. Справжні монстри були вдома, у затишних квартирах, а тут — тут була лише холодна залізна можливість вижити.
Ми пробиралися крізь напівтемряву зачиненого цеху, наче тіні. Без нормальних інструментів — лише з моїм складаним ножем та залізним прутом, який підібрав Ден, — ми почувалися скоріше стервятниками, ніж грабіжниками. Ми віддирали все, що піддавалося: старі мідні шини від щитків, залишки кабелів, що звисали зі стелі, якісь важкі пластини. Руки миттєво стали чорними від мастила та пилу, а під нігтями застрягла іржа.
— Досить, — прохрипів я, витираючи піт з лоба брудною долонею. — На перший раз вистачить. Треба це «облагородити», інакше на приймальні брухту не візьмуть.
Ми потягли наш здобич у найвіддаленіший куток заводу, до старих відстійників, де залізобетонні стіни надійно ховали нас від зайвих очей. Там ми розпалили невелике багаття. Щойно в огонь полетіли перші шматки ізоляції, небо над нами почало затягувати їдким, густим чорним димом.
Це не був той романтичний червоний дим від нашого салюту з марганцівкою. Це був запах паленої гуми, хлору та старої хімії. Від одного випадкового подиху легені ніби обпекло зсередини, а в горлі зявився металевий присмак. Мене почало нудити, шлунок скрутило спазмом — вчорашній удар батька та сьогоднішній сморід змішалися в один нестерпний коктейль.
— Відвернись! — крикнув Ден, прикриваючи рот ліктем. Його очі сльозилися, а обличчя в білому світлі дня здавалося сірим. — Дихай у бік трави!
Ми стояли над цим вогнищем, наче над якимось диявольським казаном. Чорні пластівці кіптяви сідали на мою чорну футболку, на обличчя, на руки. Ми перетворювалися на тих самих «металістів», яких ще тиждень тому боялися біля недобудови. Тепер ми були частиною цієї системи розпаду.
Коли вогонь вщух і на попелі залишилися лише блискучі, червонуваті змійки очищеної міді, я відчув дивну порожнечу. Ми витягли наш «заробіток» палицями, чекаючи, поки він охолоне.
— Як думаєш, скільки дадуть? — запитав Ден, обережно торкаючись мідної пластини. Його голос був сиплим від диму.
— На хліб і на цигарки вистачить, — відповів я, дивлячись на свої почорнілі пальці. — І мамі... мамі скажу, що знайшов на дорозі чи що допоміг комусь розвантажити машину.
Ми склали мідь у мішок і рушили до виходу. Але на самому краю заводу, біля іржавої брами, ми побачили те, що змусило нас завмерти: до головного корпусу підїхав знайомий обшарпаний фургон, який ми бачили біля недобудови.
Світ навколо на мить застиг. Чоловік у фургоні не вистрибнув із ломиком і не почав кричати, як той божевільний із підвалу. Він просто спостерігав за нами крізь лобове скло, ліниво поклавши руку на кермо. Його спокій лякав більше, ніж агресія.
Ден уже смикнувся в бік бетонного паркана, його пальці розтиснулися, і мішок із міддю ледь не впав у пилюку. Але я схопив його за лікоть. Тікати було пізно — ми були на відкритому просторі, а в кущах нас би наздогнали за хвилину.