Руйнування дитячих ілюзій.

Того вечора двері квартири відчинилися не так, як зазвичай. Не було звичного шурхоту ключів — був важкий удар плечем об одвірок. Батько переступив поріг, і в коридорі миттєво запахло чимось чужим, гострим і принизливим — дешевим спиртом і безнадією. Я завмер у своїй кімнаті, прислухаючись до тиші, яка за секунду вибухнула.
— Де ти був, Сашо? — голос матері тремтів, але в ньому ще була спроба втримати ситуацію. — Тебе весь день не було. Гроші... ти забрав останні гроші з тумбочки?
Відповідь була глухою і нерозбірливою. Батько, який завжди був для мене скелею, мовчазним авторитетом, зараз здавався розхитаною, небезпечною тінню. Скандал спалахнув миттєво, наче той магній на заводі, тільки цього разу світло було не сліпучо-білим, а криваво-чорним.
Крики мами ставали дедалі розпачливішими, і коли я почув звук розбитого посуду, я не витримав. Я вискочив у коридор саме в ту мить, коли світ перекинувся. Батько, засліплений власною безсиллю і горілкою, не стерпів чергового докору. Він замахнувся і вдарив маму. Вона впала, зачепивши вішалку з одягом.
— Тату, не треба! — закричав я, кидаючись між ними.
Наступне, що я памятаю — це різкий, пекучий біль у щоці та смак крові на губах. Удар прилетів мені «за компанію», важка рука чоловіка, який втратив роботу, сенс життя і самого себе, відкинула мене до стіни.
У квартирі раптом стало дуже тихо. Чути було тільки важке, хрипке дихання батька і тихий плач мами на підлозі. Я дивився на нього, і в моїй голові щось остаточно зламалося. Той «монстр» із підвалу недобудови, якого ми так боялися, виявився нічим порівняно з цією реальною, домашньою потворою, що стояла в нашому коридорі.
Я забився у свою кімнату і підпер двері стільцем. Серце калатало так само, як після стрибка з другого поверху, але тепер тікати було нікуди. Підвал розваленої недобудови  з його незрозумілими криками здавався тепер найбезпечнішим місцем у світі.
— Ми не господарі заводу, Дене, — прошепотів я в темряву, стискаючи кулаки. — Ми нікому не потрібні.
Цей жах пропік мене наскрізь. Я зрозумів, чому батьки Ігора та Макса так швидко тікали. Вони тікали не тільки від бідності, вони тікали від цього перетворення людей на звірів.
На кухні панувала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник над холодильником. Сніданок — вчорашній хліб і пустий чай — стояв на столі, але горло стиснуло так, що я не міг проковтнути ні крихти. Мама продовжувала сидіти перед дзеркалом, зосереджено вбиваючи пудру в розпухлу вилицю. Вона не плакала, не скаржилася, і ця її мовчазна покірність лякала мене більше, ніж учорашній крик.
Я вийшов з підїзду, мружачись від яскравого липневого сонця. На щоці теж смикало — синець розливався гарячим болем, і я відчував себе міченим, ніби на мені поставили тавро невдахи.
Ден уже чекав біля трансформатора. Він одразу помітив мою припухлу щоку, але, на відміну від звичних розпитувань, просто мовчки протягнув мені запалену цигарку.
— Батя? — коротко запитав він.
Я лише кивнув, затягуючись так глибоко, що аж запаморочилося в голові.
— Мої теж знову гризлися всю ніч, — сплюнув Ден. — Кажуть, скоро за світло платити не буде чим.
Ми побрели в бік нашого заводу. Сьогодні шлях здавався довшим, а ноги — важчими. Вчора ми ходили там як «директори», але сьогодні ми були просто двома пацанами, яким не було куди повертатися.
Коли ми перелізли через іржавий паркан і зайшли в глибину цеху, де вчора планували «базу», я зупинився.
— Дене, — сказав я, дивлячись на порожні, закидані сміттям верстати. — Ми не будемо тут просто курити. Треба щось робити. Нам потрібні гроші. Мамі... їй треба хоч на їжу.
Ден підняв із землі важку залізну деталь, яку вчора ми навіть не помітили.
— Ти бачив, скільки тут міді в тих моторах на третьому поверсі? — він кивнув у бік зачиненого цеху електроніки. — Металісти туди ще не добралися, бо там двері заварені. Але ми проліземо через вентиляцію.
Я глянув на свої руки. Вони досі трохи тремтіли після вчорашнього, але в голові визрівав план. Ми більше не були дітьми, які шукають пригод. Ми стали тими самими «темними типами», металістами.
— Ліземо, — відрізав я. — Якщо цей завод все одно розкрадають, то хай краще ці гроші будуть у нас, ніж у тих бандюків на фургонах.