Нова фортеця

— Недобудова тепер чужа, — сплюнув Ден, затягуючись цигаркою так впевнено, ніби курив усе життя. — Туди не повернемося. Треба нове місце. Справжнє.
Він згадав про той самий закинутий завод, де ми влаштовували магнієвий салют. Там, за іржавим парканом, розкинулася ціла держава з бетону та заліза. На ранок ми зустрілися біля трансформатора й рушили в розвідку.
Тепер ми не ховалися. Ми заходили через головні ворота, які хтось давно зняв із петель. Ми йшли територією як справжні директори цього іржавого царства. Навколо — ні душі. Жодного охоронця, жодного гавкання собак. Тільки ми, скрип розбитого скла під кросівками та вітер, що гуляв у порожніх цехах.
— Дивись, — Ден обвів рукою величезний ангар із залишками станків. — Тут можна зробити таку базу, що Ігор би з Америки обзаздрився. Тут навіть дах цілий.
Ми почувалися господарями становища. Зайшли в адміністративний корпус, розкидали ногами старі папери зі штампами СРСР, сіли на підвіконня другого поверху й запалили. Дим від цигарок змішувався з пилом, що танцював у променях світла. Ми планували, де поставимо старий диван, де сховаємо новий запас магнію, який ще треба було десь дістати.
Світ здавався нам підкореним. Ми не помічали, що за кожним нашим кроком спостерігають порожні очниці вікон сусідньої будівлі. Ми не знали, що цей спокій на заводі — лише ілюзія, і що (металісти) «темні типи», не люблять нових «директорів» на своїй території.
Ми сміялися, обговорюючи, як облаштуємо побут, не здогадуючись, що наступного ранку це місто приготувало для нас удар, після якого куріння на закинутому заводі здасться дитячою забавкою.