Остання вилазка

Ми причаїлися в густих заростях дикої малини та амброзії, що кільцем оточували тильний бік будівлі. Сонце пекло в потилиці, але нас пробивав холодний піт. План був простий і відчайдушний: ми з Максом та Деном залишаємось у засідці, щоб подати сигнал, якщо робочі або той «монстр» із підвалу знову зявляться, а Ігор, як найшвидший і найхолодніший з нас, пробереться нагору.
— Дивись у обидва, — прошепотів Макс, стискаючи в руці стару іржаву трубу, яку знайшов у кущах. — Якщо побачу рух біля головного входу — свисну тричі.
Ігор лише коротко кивнув. Він скинув зайву куртку, залишившись у майці, і перевірив, чи щільно прилягає до спини старий рюкзак. В його очах не було страху — лише впертість людини, яка втрачає все: дім, друзів і майбутнє в цьому місті. Для нього цей магній став символом усього, що в нас намагалися відібрати.
Він рвонув через відкриту ділянку, низько пригинаючись до землі, і миттєво зник у темному прорізі запасної драбини.
Ми затамували подих. Хвилини тяглися, як гудрон на даху гаражів. Зсередини недобудови долинав глухий гуркіт — робочі на інших поверхах щось валили, чути було вереск пилки по металу. Кожен цей звук бив по нервах.
— Чому так довго? — нервово прошепотів Ден, витираючи піт з лоба. — Він уже мав бути на четвертому.
Раптом з боку підвалу, звідки ми вчора тікали, почулося знайоме важке тупотіння. Хтось виходив на світло. Ми втиснулися в землю так глибоко, як тільки могли. З-за рогу будівлі зявилася та сама постать у брудному лахмітті. Тепер, при денному світлі, ми побачили, що це був чоловік із божевільним поглядом, який тягнув за собою важкий ланцюг. Він зупинився прямо під вікнами четвертого поверху і почав принюхуватися, наче звір.
— Ігоре, тікай... — ледь чутно пролепетав Ден.
У цей момент на четвертому поверсі зблиснуло сонце на склі, яке випадково зачепив Ігор. Чоловік знизу різко задер голову і видав той самий гортанний крик, від якого в нас вчора застигла кров.
Секунди тяглися, як вічність. Чоловік із ланцюгом ще раз хрипко втягнув повітря, ніби відчуваючи чужий запах, але раптом різко розвернувся і почовгав у бік іржавих до старих іржавих гаражів. Металевий скрегіт ланцюга об бетон поступово стих, розчинившись у шумі вітру.
Ми ледь не перестали дихати, коли в прорізі вікна першого поверху зявилася постать Ігоря. Він не просто спустився — він вилетів звідти, наче ядро, притискаючи до грудей рюкзак, у якому глухо торохтів наш скарб. Одним потужним стрибком він подолав купу будівельного сміття і за кілька секунд уже ввалився в наші кущі, важко дихаючи.
— Є! — видихнув він, витираючи піт, що заливав очі. — Забрав. Пакунок був там, де ми його поклали, в щілині між цеглою. Тільки там уже все в кіптяві — робочі(металісти) палили дроти поверхом вище.
Він розстебнув рюкзак, і ми побачили знайомий згорток. Майже пів кіло чистого магнію. На фоні новин про переїзди, Грін-карту та звільнення батьків, цей метал здавався нам єдиною реальною річчю, що залишилася від нашого минулого життя.
— Тікаємо звідси, — скомандував Ігор, підводячись. — Поки той тип із ланцюгом не передумав.
Ми рвонули геть від недобудови, але цього разу це не була панічна втеча загнаних звірів. Ми бігли як команда, що виконала своє останнє завдання. Ми проскочили повз гаражі, проминули Михалича, який навіть не підняв голови від колеса, і зупинилися аж біля нашої трансформаторної будки.
— Що тепер? — запитав Ден, дивлячись на рюкзак. — Розділимо?
— Ні, — хитав головою Макс. — Якщо ми розїжджаємося, розділити його — це як розрізати фотографію. Треба зробити те, що казав Ігор. Фінальний салют.
Ми всі розуміли: цей магній більше не піде на дрібні димовухи чи «бомбочки» для розваг. Це мав бути наш останній спільний спогад перед тим, як батьки почнуть вантажити речі в машину, а Ігор поїде в аеропорт на інший кінець світу.
Біля будки, сховавшись від палючого сонця в її тіні. Рюкзак із магнієм лежав посередині, наче якийсь інопланетний артефакт. Ідеї сипалися одна за одною, але все здавалося дрібним.
— Слухайте, — раптом подав голос Ден, і в його очах спалахнув той самий азартний вогник, який зазвичай зявлявся у нас перед найнебезпечнішими вилазками. — Памятаєте, як ми минулого року за старшими хвостом ходили? Коли вони пробралися на стару територію заводу за карбідом?
Ми всі завмерли. Той закинутий завод був справжньою легендою. Він стояв на самій окраїні, за залізничним насипом. Величезні цехи з вибитими шибками, іржаві цистерни й покручені труби. Старші казали, що сторожів там давно немає, бо охороняти там уже нічого — все цінне вивезли ще на початку девяностих.
— Там є бетонний майданчик біля старих очисних споруд, — продовжував Ден, малюючи палицею на піску. — Якщо ми зробимо наш салют там, його буде видно навіть із центру міста. І головне — там порожньо. Жодних металістів, жодних дивних типів із підвалів. Тільки ми й небо.
Ігор глянув на нас, потім на недобудову, яка бовваніла вдалині, і нарешті на рюкзак.
— Це воно, — твердо сказав він. — Там ми поставимо крапку. На заводі, де працювали наші батьки, ми запалимо свій вогонь. Це буде наш салют на честь того, що ми були разом.