Початок «кінця»

Ніч минула як у лихоманці. Мені снилися розпечена грань цигарки, що спалахувала в темряві підвалу, освітлюючи обличчя тих, хто кричав тим диким, гортанним голосом. Постійний шепіт батька та тихе зітхання мами за стіною змішувалися з гуркотом кроків переслідувача.
Тільки-но вхідні двері клацнули — батьки пішли по своїх справах, ймовірно, знову зясовувати щось щодо роботи чи виплат, —  підхопившись з ліжка сон як рукою зняло. Я хутко натягнув чисту футболку (стару чорну, руду від пилу, я заштовхав ще глибше в кошик) і, навіть не поснідавши, вискочив з квартири.
На вулиці було сонячно й тихо, але ця тиша тепер здавалася мені оманливою. Я біг до нашого місця збору біля трансформаторної будки, відчуваючи, як у кишені лежить складаний ніж — мій єдиний «захист», який зараз здавався сміховинним.
Коли я добіг до трансформаторної, хлопці вже були там. Ігор нервово курив, ховаючи цигарку в кулаці, Ден сидів на камені, роздираючи вчорашній струп на коліні, а Макс стояв, опершись на стіну, і роздивлявся в бік недобудови.
— Живий? — коротко кивнув Ігор, випускаючи дим.
— Живий, — видихнув я, намагаючись віддихатися. — Слухайте... вчора вдома таке чув...
Я хотів розповісти їм про батька, про скорочення на заводі,  але слова застрягли в горлі, коли я побачив обличчя Макса. Він був блідим.
Атмосфера біля трансформаторної будки змінилася миттєво. Питання про магній, яке ще хвилину тому здавалося справою життя і смерті, раптом розчинилося в ранковому повітрі, ставши дрібним і неважливим. Насувалася справжня катастрофа — не вигадана з підвалу, а та, що ламає життя.
Першим не витримав Макс. Він не дивився на недобудову, а просто колупав носком кросівка тріщину в асфальті.
— Мої вчора весь вечір пакували сумки, — глухо сказав він. — Батька звільнили одним із перших. Мати каже, що тут ловити нічого. Їдемо до родичів у Полтаву, там хоч якась робота на цукровому заводі є. Кажуть, наступного тижня вже все... квитки на руках.
Ми переглянулися. Порожнеча в грудях ставала дедалі більшою. Але справжній удар чекав попереду. Ігор, наш незмінний лідер, який завжди знав, куди бігти й що робити, стояв білий як стіна. Його пальці, що стискали край куртки, аж побіліли.
— Це ще що... — почав він, і його голос несподівано дав півня. — Мої вчора конверт отримали. Грін-карта. Мати подавала ще два роки тому, ми вже й забули про неї. Батько сказав, що це знак. Раз завод здох — треба рвати кігті. В Америку, пацани. За океан.
Ці слова прозвучали як вирок. Америка здавалася нам іншою планетою, звідки не повертаються. Наша четвірка, наш монолітний світ «гаражі-недобудова-двір», розсипався на шматки прямо тут, біля облупленої цегляної будку.
— У мене теж саме, — видихнув я, нарешті знайшовши в собі сили заговорити. — Підслухав учора розмову батька з матірю. Його теж скоротили. Кажуть, на заводі тепер тільки «металісти» та охорона. Тих, хто працював там роками, просто викинули.
Ми стояли вчотирьох, і сонце, що яскраво світило над головами, здавалося тепер якимось глузливим. Недобудова, наш величний сірий скелет, тепер виглядала не як фортеця, а як надгробок над нашим дитинством. Все те, що ми будували — «цитадель», запаси магнію, таємні стежки — більше не мало сенсу, бо завтра вже не буде «нас».
— Виходить, — прошепотів Ден, який єдиний поки мовчав, — це була наша остання вилазка? Той крик у підвалі... це було наче попередження?
Ігор раптом різко підняв голову. В його очах зблиснув той самий вогник, який завжди змушував нас іти за ним у найтемніші кутки.
— Ні, — відрізав він. — Ми не підемо просто так, як побиті пси. Якщо ми розїжджаємось, то маємо піти красиво. Наш магній досі там. І якщо це наш останній тиждень у цьому місті, ми маємо запалити таку феєрверк, щоб його з космосу було видно.