Сліди чужого життя

Ми просувалися поверхами до низу, і кожен крок супроводжувався характерним хрускотом. Під нашими ногами був «культурний шар» епохи: бита червона цегла, яка кришилася в пил, і нескінченні скляні пляшки.
Пляшки з-під «Жигулівського», чекушки з-під горілки та перші імпортні бляшанки з-під джин-тоніку. Вони лежали купами по кутах, де замість меблів були складені піддони з цеглою.
Підвіконня були всіяні недопалками — від дешевої «Прими» без фільтра до «Bond» чи «Magna». Деякі були ще свіжими, нагадуючи нам, що ми тут лише денні гості.
Газети замість шпалер: Подекуди на бетоні валялися старі газети «Факти» чи «Київські відомості» за минулий рік, заляпані жиром і брудом. На них колись сиділи ті, хто розпивав з цих пляшок, обговорюючи свої справи під світлом місяця.
Ми йшли гусачком, намагаючись не зачепити гострі краї арматури. Макс зупинився на пятому поверсі, розглядаючи порожню пачку з-під цигарок.
— Тут вчора хтось точно «зависав», — прошепотів він, перевіряючи час.
— Дивіться, навіть попіл ще не розлетівся.
Це відчуття чужої присутності робило нашу прогулянку схожою на розвідку в тилу ворога. Кожна розбита пляшка під підошвою моїх кросівок звучала як постріл. Ми бачили цей світ дорослих через його сміття — грубий, пяний і небезпечний.
Після сонячного сьомого поверху спуск у підвал здався нам подорожжю в інший світ. Це була темна, волога пастка, куди сонце не заглядало навіть у найспекотніші дні. Щойно ми переступили поріг бетонних сходів, повітря стало важким і холодним, просякнутим запахом вогкої землі, мазуту та іржі.