Камера №... (Домашній арешт)

Після того як остання пляма карбіду зникла з вікна тітки Люди, «народний суд» розійшовся, але вирок вступив у дію миттєво. Мама просто мовчки вказала пальцем на двері підїзду. Це означало одне: безстрокова відсидка.
Моя чорна футболка, тепер уже чиста, але з ледь помітними білими розводами, полетіла в прання. Я залишився в домашньому, відчуваючи себе збитим пілотом.
Домашній арешт на першому поверсі — це особливий вид тортур. Моя кімната перетворилася на спостережний пункт. Поки мама на кухні гриміла каструлями, впевнена, що я каюся над підручником, я сидів на підвіконні, притиснувшись носом до скла.
Контакт через скло: Пацани не просто свистіли — вони підходили впритул. Ігор міг постукати у шибку і притулити до скла нову фішку: «Дивись, вибив у пацанів з третього підїзду!». А я лише безпорадно дихав на скло, малюючи пальцем сумну пику.
Звуки волі: Вікна влітку були відчинені, і я чув кожен звук двору: шурхіт гравію під їхніми кросівками та обговорення нових серій «Рейнджерів». Це було болючіше за будь-яке повчання — бути частиною розмови, але не мати права вистрибнути у вікно.
План втечі (теоретичний): Перший поверх спокушав. До землі було менше двох метрів. Один рух, звук «хррр» від моїх кросівок об підвіконня — і я на свободі. Але я знав: мама почує цей стрибок швидше, ніж я торкнуся асфальту.
Ден підходив до вікна, озирався, чи немає мами, і нишком передавав мені через кватирку «контрабанду»: пожмакану пачку кукурудзяних паличок або новий вкладиш. Це був мій звязок із зовнішнім світом.
— Тримайся, бро, — шепотів він. — Завтра Ігор з батьками поїде на дачу, ми з Максом підемо на недобудову.