Хіміки з пустирів: Епоха «піротехніки»

Після закінчення пятого класу наша ієрархія в районі змінилася. Старші хлопці, які раніше нас ігнорували, раптом стали нашими «менторами». Вони навчили нас першому закону вуличного виживання: все, що горить або димить — це круто.
Першим «хітом» сезону стали димовушки з кульок для настільного тенісу. Виявилося, що целулоїд, з якого вони зроблені, при правильному підході стає справжньою димовою завісою.
Ми розрізали кульку на дрібні шматочки, щільно загортали їх у фольгу або газету, залишаючи маленький отвір. Коли підносиш сірник — починалося справжнє шоу. Сірий, їдкий дим заповнював підїзди так, що сусіди викликали пожежників.
— Засікай час! — кричав Макс. — Скільки триматиме завіса?
Ми відчували себе спец . призначенцями, зникаючи в цьому диму з реготом і кашлем.
Але справжній перелом стався того дня, коли Ден прийшов на нашу «базу» з таємничим паперовим пакунком. Він розгорнув його, і ми побачили біле, схоже на вапно, каміння з характерним різким запахом, який неможливо забути.
— Це карбід, — гордо сказав Ден. — Старші дали.
Це була вища ліга. Ми знали теорію: карбід + вода = вибухова суміш. Наша перша спроба була класичною — кинути шматок у калюжу і спостерігати за бурхливим кипінням. Але цього було мало.
Ми знайшли металеву бляшанку з-під фарби. Пробили дірку в дні, наплювали всередину (бо де ж взяти воду в гаражах?), кинули камінь і закрили кришку.
— Відходьте! — командував Ігор, тримаючи запалений сірник на довгій палиці.
Бух! Кришка злетіла вище за дахи гаражів, а луна від вибуху розкотилася по всьому масиву. Це був звук нашого дорослішання. Тепер наші ігри пахли не солодкою «Мівіною», а ацетиленом та горілою пластмасою.