Дипломатія та шпигунські ігри

— Слухай, — сказала вона тихо, але твердо. — Давай так: ти навчишся писати правою. Не тому, що вона права, а тому, що іноді треба бути хитрішим за систему. Будеш «дворуким» агентом.
Так почався мій період подвійного життя. Вдома, під наглядом мами, я боровся з неслухняною правою рукою. Це було схоже на спробу малювати ногою: пальці зводило судомою, ручка вислизала, а літери виходили такими кривими, ніби їх писав пяний заєць на ходу. Але мама наполягала: «Це твоє маскування».
У школі я розігрував справжній спектакль. Коли вчителька величаво пропливала повз нашу «задню камчатку», я демонстративно брав ручку в праву руку. Я виводив повільні, вистраждані закарлючки, пітніючи від напруги. Вона зупинялася, задоволено кивала своєю високою зачіскою і йшла далі.
В цей момент я блискавично перекладав ручку в ліву. Мої кросівки на липучках тріщали під партою від задоволення. Лівою я писав утричі швидше і красивіше. Мій зошит перетворився на шифровку: половина сторінки — жахливі «праворукі» муки для вчительки, інша половина — ідеальні «ліворукі» записи для себе.
— Ти як ніндзя, — шепотів Ігор, спостерігаючи за моїми маніпуляціями. — Права для відводу очей, ліва — для діла.
Мій маскарад тривав недовго. Вчителька, попри свою застарілу зачіску, мала зір як у шуліки. Одного дня, коли я захоплено дописував речення лівою рукою, відчуваючи азарт і швидкість, над класом раптом запала зловісна тиша.
Макс не встиг натиснути на кнопку «Montana», а Ігор заґавився на дівчинку з першої парти. Тінь накрила мій зошит раніше, ніж я встиг перекласти ручку.
— Спіймався, — прошипіла вона прямо мені в потилицю. — Значить, ми тут у шпигунів граємось? Вирішив, що ти розумніший за всіх?
Вона не просто кричала — вона тріумфувала. Мій зошит був конфіскований як речовий доказ «державної зради». Того вечора вдома відбулася розмова, після якої варіантів не залишилося. Мама, втомлена боротьбою з системою, лише тихо сказала: «Синку, просто роби, як кажуть. Так буде простіше для всіх».
Це була моя перша велика поразка. Наступного ранку я зайшов у клас, відчуваючи вагу кожного кроку. Я сів за парту, дістав ручку і змусив свою праву руку виводити ці незграбні, чужі літери. Це було схоже на катування: права рука зводилася судомою, плече нило, а мозок відмовлявся розуміти, чому він має зраджувати сам себе.
— Дивись, як старається, — вчителька зупинилася поруч, і в її голосі не було жалю, лише холодне задоволення від того, що вона «виправила» черговий дефект.
Моя «банда» співчутливо мовчала. Ігор навіть не намагався жартувати, а Ден перестав малювати шаржі. Ми зрозуміли: у цій школі є речі, які сильніші за наші фішки, кросівки та навіть наліпки з Термінатором.
Я став писати правою. Повільно, криво, ненавидячи кожен рядок. Моя ліва рука, яка так вправно малювала лабіринти та кидала камінці, тепер мала просто лежати на краю парти, «як належить». Але в глибині душі, я знав: я не здався. Я просто затаївся.
Велика перерва тривала цілих двадцять хвилин — ціла вічність для тих, хто знає короткий шлях через дірку в паркані. Щойно пролунав дзвоник, наша четвірка зірвалася з місць. І ми, оминаючи чергових, вилетіли на шкільне подвіря. Це був наш вихід із підпілля.
Нашою ціллю був залізний кіоск за рогом школи — Встигнемо? — запитав Ден, поправляючи свій гігантський піджак, який заважав йому бігти.
— З моєю «Montana» ми завжди встигаємо, — відрізав Макс, дивлячись на електронне табло годинника. — У нас рівно сім хвилин до черги старшокласників.
Ми підлетіли до віконця.
— Чотири жуйки Turbo і пакетик солодкої «Мівіни»! — вигукнув Ігор, викладаючи на прилавок купу копійок.
Солодка «Мівіна» зі смаком полуниці була нашим головним паливом. Це був не просто перекус, а цілий ритуал. Ми ніколи не заварювали її окропом — це вважалося б злочином. Справжній шик полягав у тому, щоб їсти її сухою.
Ритуал був незмінним:
Не відкриваючи пачку, треба було обережно, але сильно розтрощити брикет кулаком на дрібні шматочки.
Потім відкрити край і висипати туди пакетик з «магічним» рожевим порошком.
Затиснути отвір рукою і щосили трясти пачку, як шейкер у дорогому барі.
Ми стояли за гаражами, подалі від очей вчителів. Порошок Yupi, який ми засипали прямо на долоні й злизували язиками, фарбував наші роти в отруйно-сині та яскраво-червоні кольори. Ми жували солодку лапшу, яка липла до зубів, і запивали її хімічною «полуницею».
Ми повернулися до класу за хвилину до дзвоника. Вчителька знову почала щось писати на дошці, вимагаючи від нас «тишини та порядку». Вона не знала, що в наших кишенях лежать нові вкладиші з автівками. Вона не бачила наших кольорових язиків і не чула легкого хрускоту залишків «Мівіни» на задній парті.