Частина перша: Екватор. Куди поділися шалені мрії

Знаєш, що лякає найбільше?
Ні, не старість.
Лякає оця середина.
Екватор.
Момент, коли раптом зупиняєшся,
дивишся в дзеркало –
а там уже не хтось чужий,
а ти уже
дорослий.
Вигорілий.
Спустошений.
І з цією дурною, тверезою ясністю,
що половина життя
вже відгуляла.
Куди, нафіг, поділися
всі ті шалені мрії?
Об’їхати півсвіту.
Стати відомим письменником.
Створювати круту музику.
Звалити в хижу
на узбережжі Таїланду.
Одружитися з Анею
з п’ятого поверху.
Заробити мільйон баксів.
Відкрити нову планету.
Та хоча б зробити щось таке,
що не розсиплеться в пилюку
ще до твого сорокаріччя.
Де той клятий максималізм,
коли здавалося,
що ми перевернемо цей світ?
Де дитяча безпосередність?
Юнацький ідіотизм?
Отой внутрішній драйв,
який не потребував причин?
Усе це
якось тихо пішло.
Без пафосу.
Без прощальних смс.
Просто знялося з місця.
Тепер
замість великих надій –
графіки, дедлайни, терапія.
туга за минулим,
нерозуміння теперішнього
і думка,
що завтра знову
треба тягнути себе
на цю довбану роботу.
А як інакше?
Ми стали тими самими
нудними дорослими,
з яких підлітками
самі тупо ржали.
І від цієї думки
всередині піднімається
глуха, застигла журба.
наче бетонна плита
лягає на груди –
і лежить.
Виникає безсила злість
до цього світу,
а може,
й до себе самого.
Ти згадуєш,
як усе починалося.
нормальне дитинство.
Коли з гаджетів були тільки
тамагочі та тетріс.
Потім  – перші комп’ютерні клуби.
повітря,
густе від пилу, сигаретного диму
і матюків.
Дешеве вино
з паперових стаканчиків у парку.
Перші чорно-білі мобілки.
Цеглини з антенами,
маленький екран,
де все здавалося
життєво важливим.
Але ж там була змійка:
пласка, піксельна змійка.
Стрілялки, головоломки –
усе просте, смішне,
але віддати за це
готові були все.
Дзвінок комусь –
це подія.
Майже свято.
Грошей бракувало.
Завжди.
Та було це дике відчуття:
ми – особливі.
Ми на порозі чогось великого.
Ще трохи –
і зрушимо гори.
Світ сам відчиниться,
як двері.
Тільки штовхни.
А зараз фігня.
Сидиш на кухні,
п’єш каву без кофеїну,
дивишся в одну точку
і розумієш:
нічого особливого
так і не сталося.
Ти просто
середньостатистична одиниця.
Гвинтик.
Людина, яка вже не летить,
а рухається
за інерцією.