Розділ 6 «Загадки психології або рахунок зрівняно»

Додому Ярина добралась розбита та втомлена. Атмосфера у автобусі не відрізнялась позитивом, сусіднє крісло лише різало очі неприємною особою у образі Павла. Гул навколо, музика з колонок, які Марко носив з собою усюди, нервували Ярину до скрипу зубів. Погода ближче до полудня зіпсувалась, хоч зараз взята парасоля пригодилась. Дівчина пішла по-англійськи, мовчки розкривши парасолю. Дощ не був сильним, дріпотів краплями по горошковому покриттю парасолі. Ярина мовчки куталась у шарф від поривчастого вітру, який з’явився, мов грім посеред неба. Маршрутка запізнювалась і Ярина злісно проклинала львівський комунальний транспорт за вічні спізнення.

Коли дівчина нарешті вилізла з переповненого транспорту на вулицю, мжичка уже стихла. Краплі падали лише з дерев, що похилились від вологи донизу. Ярина втягнула голову у плечі, швидко крокуючи до будинку, минаючи гілки, які норовились кинути залишки дощу їй за комір. Двері під’їзду відчинились прямо перед Ярининим носом і батько з Яною радісно усміхнулись їй.

- А ми тільки йшли тебе зустрічати! – татів голос щасливий та усміхнений. На його обличчі цвіла радість, а за окулярами зелені очі вперше за довгий час не нагадували скельця. Тато щиро радів. Пустий погляд змінився на грайливий. Тільки Яна вміла так його підбадьорити. Ярина помітила, що поряд з нею тато зовсім інший – не строгий завідувач кафедри, а простий чоловік, що не може натішитись своєю дитиною. І якраз тоді Ярині до сліз стало прикро. Вона ніколи не вмітиме так.

- Я ж казала, що ми повернемось о одинадцятій. – дівчина роздратовано увімкнула холодний тон, досі стовбичивши під дашком входу у будинок.

- Справді? – тато почухав потилицю. – Чому ж я чув про дванадцяту?

- І я теж. – додала Яна, відпускаючи татів лікоть.

- Бо ви були надто захоплені вибором майбутнього імені. – в’їдливо відповіла Ярина, протиснувшись між сестрою та батьком.

- Нам треба у супермаркет. Не хочеш з нами? – Янин голос зупинив біля поштових скриньок. Ярина розвернулась  і показово закотила очі. Невже вони не помітили її мішків під очима? Чи затрасканих від дощу штанів? Ну звісно що ні. Куди їй до уваги, яку приділяли вагітній Яни?

- Ні. – відповіла Ярина і пішла нагору. Їй не варто бачити батькового безпосереднього лиця, яке говорило – «Як хочеш». Він уже давно не наполягав. Ярина рідко виходила з дому, навіть банально винести сміття, тому батько перестав її просити. А погляд Яни був іншим – десь під зеленими очима та чорними закрученими віями промайнула розчарованість.

Дівчина понуро переставляла ноги. Ліфт зламався ще у неділю, тому ще і перспектива дертись на четвертий поверх полягла на плечах, додаючи ваги рюкзаку. З роздумів витягнув тупіт ніг, що на третьому поверсі порівнявся з Яриною. Вона підняла погляд і помітила Віталія. Добродушна усмішка та хороший настрій хлопця вивітрився і той театрально закотив очі.

- Здоров, хамко. – юнак минув Ярину, притримуючись за перило.

- Чао, Віктор.

- Віталій. – виправив її сусід, але Ярина лише впівоберта роззирнулась на надокучливого хлопця.

- Думаєш мені не все рівно?

Минула сходову клітку третього поверху і ігнорувала мовчазливу злість внизу. Страх, що він може побігти за нею на диво не з’явився. Параноя перед протилежною статтю приходила тільки за власним розкладом. І на щастя, сьогодні не був день відвідин. Ярина голосно видихнула, опинившись у коридорі своєї квартири. Прикрість раптово нагадала про себе дзвінком стаціонарного телефону. Це була вона. Ніхто більше не телефонував додому на цей номер. Ярина витерла неприємні сльози рукавом светру і відставила черевики до шафи.

- Алло? – молилась, щоб мати не відчула у її голосі сльози. Та біль. Бути відлюдником ніколи не було легко, а відчувати напевне, що і у власній сім’ї ти чужа змушувало Ярину лише більше курити. Замість того, щоб спокійно поговорити про це, вона гримала дверима кімнати, втікала на дах чи до Лани та пробивала дно власних оцінок.

- Це ти, Яринко? – вона не змінилась. Досі називала ненависною варіацією імені. Ярина стиснула телефон рукою і закусила щоку зсередини.

- Так. Що ти хочеш?

- Ти плачеш? – питання розізлило ще більше. Та Господи, коли ж вона дасть їй спокій?! – Сонечко, що сталось? Ти знаєш, ти завжди можеш мені розказати…

- Ярина дворічної давності могла, але не я. Я питаю, що ти хочеш?! Що ще ти не забрала?! Коли уже нарешті ти відчепишся від моєї сім’ї?! – Ярина крикнула навіть для своєї запальної натури надто голосно. Старалась контролювати сльози, які тільки були раді підсилитись несподіваним дзвінком. Ніби у неї і так ідеальний день.

- За що ти так? Доню, ви і досі моя сім’я…

- Більше ні. Не після того, як ти покинула нас. Передавай вітання своєму новому чоловікові.

Дівчина майже зламала апарат, кинувши слухавку зверху. Тумбочка захиталась від її рук, які сперлись у пошуку опори. Ярина опустилась на коліна та поривчасто зробила вдих. Обіцяла ж собі що не плакатиме. Обіцяла, що ніхто не вартий тієї солоної води, яка потекла з очей. Як добре, що вдома нікого немає. Зуби вчепилися у плоть прохолодної долоні і прикусили шкіру майже до крові. Сльози пекли. Яка ж вона жалюгідна! Слабка, безхарактерна, неспроможна програти чи визнати, що їй боляче.

Канікули зникли за горизонтом сонячної неділі. Повернення до школи ознаменували теплим тижнем, зовсім нетиповим для жовтня. Хоча листя дерев уже давно перефарбувалось у осінні шати, воно вперто лишалось на гілках, що шуміли за зачиненими вікнами. Яна самостійно готувала сніданок. Крутилась біля плити у рожевому халаті з каченятами та гулькою розкішного волосся. На пательні смажилась яєчня, а збоку уже парували грінки. На столі стояли два горнятка кави, які наповнювали ностальгією кухню.