Розділ 5 «Палатка на одного або перші дзвіночки»

Ярина не могла повірити – її улюблений вчитель, якого вона мала б ненавидіти, сказав це. Решта класу радісно галділи осторонь, в той момент коли дівчина понуро копала маленькі камінчики носками старих кедів. Попереду чекали екскурсія у замок та час для фотографій у дворі навколишньої території.

- От буде тим інстаграм-дівам щастя! – буркнула собі під ніс Ярина.

Як могла Лана не поїхати? Чого раптом вирішила залишитись? Телефон подруги мовчки рахував гудки, а довгоочікувана відповідь так і не пролунала. У голові досі лунала фраза Олега Петровича – «У Павла палатка велика, зможеш переночувати з ним.» Ярина тоді вирячила очі та тихо прошепотіла злісний мат, сподіваючись, що вчитель не почує.

Проте він почув, злісно насупившись. Нагримав за лайку та попередив, що нічого не станеться. Услід дівчина крикнула лише: «Якщо він мене обезчестить, то мій тато вас вб’є!». Ярина переможно хмикнула і минула класного керівника, який здивовано обернувся на її фразу. Неприємно, правда?

- А не треба було мою маму красти. Так тобі і треба. – прошепотіла Ярина, йдучи максимально широкими кроками, на які були спроможні її недовгі ніжки.

- Куди біжиш як голий в баню? – Павло одягав рюкзак на плечі і перечепив зняту толстовку через плече. На ньому чорна футболка та сині джинси – ідеально сиділи, зарази! Ярина проігнорувала хлопчачу фразу та єхидну насмішку. Він то ж усе чув – те як її приписали до нього в палатку. Десь всередині Ярина переживала – хто його знає? А раптом, він і справді чіплятиметься до неї? Відбитись проти тієї майже двохметрової туші вона точно не зможе. Дівчина струсила головою, мов кінь, стараючись не накручувати себе і густі кучері впали на плечі. Гумка до волосся валялась десь у траві, але Ярині байдуже. Попереду може чекати і гірше. Ця думка швидко зникла, але дівчина навіть не здогадувалась, наскільки вона була доленосною.

Замок і справді був красивим. Занедбаним та величним. Усередину їх не пустили, проте клас навіть не встиг засмутитись. Навколо розгортався прекрасний краєвид і руки майбутніх випускників потягнулись до кишень штанів. Звідусіль лунали звуки камер, подекуди спалахи. Ярину це бісило. Вона всілась на траву подалі від гіперактивних підлітків, постеливши покривало, та старалась запам’ятати навколишню природу.

На невеличких клаптиках ще не замальованого паперу вона дрібними штрихами змальовувала карикатури однокласників та стомленого Олега Петровича, що розмовляв по телефону. Олівець раптом тріснув. На обличчі вчителя був той безтурботній вираз – він говорить з дружиною.

Ярині захотілось підбігти, вирвати телефон та накричати у динамік усі образи Всесвіту. Недописана карикатура так і залишалась незавершеною з тонкою лінією впоперек лиця класного керівника. Марко зібрав навколо себе велику компанію і не раз кликав кузину до них, але Ярина або ігнорувала крики за спиною або хитала головою. Вона завжди знала що була самотнім вовком. Самотність не пригнічувала – навпаки давала ясність життю та думкам. Вона страшенно любила батька та сестру, але їхня деколи надмірна увага набридала. Саме тоді у житті Ярини з’явився дах рідної п’ятиповерхівки. Материна зрада залишила на ній вогняний слід десь під серцем та у вигляді запальнички, яка прийшла слідом. Курити ніколи не було у планах Ярини. Як і засиджуватись допізна, змушуючи організм буквально вирубатись і повторювати усе те саме наступного дня.

Хмари на небі затулили більшість променів, приглушуючи набридливе сонце. Більше у голову не пекло і Ярина піднялась. Склала покривало до рюкзака та знову перевірила телефон. Нуль на масу. Лана безсовісно ігнорувала її, сидячи онлайн, але не намагаючись прочитати її повідомлення. Дівчина розслабила руку і записник вилетів з-під пахви на траву. Численні малюнки розлетілись галявиною. Вітер, який не турбував з самого початку поїздки, розігрався як мала дитина. Великі і малі папірчики летіли травою, деколи піднімаючись догори.

- Та що ж це таке?! – Ярина стрімголов кинулась за ними під знайомий регіт тупих курок з снобізмом англійських вельмож. – Дибільні сучки! – вона показала їм середній палець і хапнула кілька листків.

Хтось збоку вирішив допомогти їй і згодом передав ще з десяток малюнків. Вітер не стихав. Олег Петрович також благородно подав Ярині чергову карикатуру. Дівчина сховала шию у плечі, помічаючи легку усмішку класного керівника. Він знайшов малюнок самого себе.

- У тебе талант. – сказав він. Ярина кивнула, не піднімаючи голови та притискаючи хаотичні малюнки до грудей.

- Тримай. Це вже усі. – ідилію розірвав Павло і  як завжди невчасно.

Хлопець захеканий і спітнілий – невже єдиним, хто не полінувався побігати за рисунками був саме він? Навіть не двоюрідний брат, а оцей? Ярина подякувала обом хлопцям та пішла до свого рюкзака. На лиці усмішка – і вона сама не знала чому: через чергове потепління до вчителя чи через милий жест того, хто за логікою мав би останнім зробити це?

Ночувати на природі – це завжди стрес. Особливо, коли у твоєму класі вчились розпещені барбі, які вимагали гарячих ванн та козячого молока для вмивання. Ярина класично закотила очі на чергові замашки недалеких однокласниць. Павло ставив палатку осторонь – ніби спеціально. «А що якщо він і справді мене вб’є?» - думала Ярина, повільно підходячи до однокласника.

Щойно вчитель запевнив, що і сам спатиме у сусідній палатці, тому боятись Ярині нічого. Вона ледве не розсміялась йому в лице. Що б він міг зробити Павлу? Останній під два метри зросту і з статурою Шварценеггера, мізинцем б вирубив худенького вчителя. Павло ходив на бокс – Ярина не пишалась тією дрібницею з особистого життя ненависного їй хлопця. Просто фізрук дуже голосно говорив.