Розділ 3 «Ліки від злості або більше ніж три слова»

Погода різко змінилася і після проливих дощів раптово вийшло сонце втомлено сяючи останніми теплими променями року. На короткі два тижні тепло дозволило походити у футболках та легких суконках, одягнути сонцезахисні окуляри різноманітних форм і підставляти обличчя догори, наповнюючи організм вітаміном Д.

Ярина поверталась у норму після тижня розхитаних нервів, однокласники довго не тримали в собі цікавість, переключившись на нову плітку про Ліну і Олесю з паралельного. Ярина достеменно не знала що саме відбулося між лав 11-А, але чутки ходили нехороші. Недавно Ліна і Орися добряче посварились, наговоривши одна одній слів від яких страшно ставало.

Бідолашна вчителька біології лише ойкала, коли прибиральниці замітали скло після дівчачої бійки у нічому невинному кабінеті. Засохлі експонати кісток тварин були гордістю школи і понад сорок років стояли на незмінному місці на верху шафи. А тепер за ними лишились лише непевні спогади учнів і надто виразні старої вчительки.

Лана не відходила від подруги ні на мить, підтримувала словесно і діями і не допускала Марка й близько до його кузини. Надмірна турбота Лани нервувала, бо деколи Ярина просто хотіла заволати від надто ніжних рук, які постійно притримували спину чи гладили пальці при кожній нервовій ситуації.

Павло ж навпаки після битви парасоль віддалився, що Ярина прийняла за перемогу. Настирливий однокласник більше не підходив ближче відстані трьох парт, не говорив ні слова і все частіше Ярина не помічала його поглядів у спину. І саме зараз, десять хвилин тому, коли юнак замріяно дивився у вікно, не слухаючи класного керівника, який благав нормальної поведінки під час осінньої поїздки. Ярина, не вслухаючись у розповідь улюбленого вчителя, розуміла, що їй тепер бракувало дивоглядок тих сірих очей. І мурашок, які бігали крижами від них.

- На сьогодні це все. – Олег Петрович ніколи не тримав на класній годині довго, майстерно впоравшись за десять хвилин. – Нагадую, що поїздка у Підгорецький замок буде у понеділок. Не забудьте, о дев’ятій біля автовокзалу.

Нарешті настали канікули. П’ятниця ознаменувала початок довгожданого відпочинку прекрасною погодою без жодної хмаринки на безкрайньому небі. Поїздка за місто нетерпляче потирала долоні, спокусливо пропонуючи юним шибайголовам море варіантів веселощів, перші з яких, звісно, були у пляшках та з градусом.

Ярина нещиро усміхнулася Лані, яка вибігла з класу, на прощання кинувши повітряний поцілунок. Їй не хотілось їхати. Щось у грудях пекло неприємними вогниками тривоги, піднімаючи діафрагму догори, викликаючи гикавку. Хвіст на потилиці Ярини смішно підстрибував від нервової звички дівочого організму. Олег Петрович помітив, складаючи власні речі та накидаючи куртку, що його підопічна спеціально возилася з зошитами на столі та з пустим поглядом у широких очах, ніби хотіла щось сказати. Ніби зовсім не спішила йти.

- Ти перша учениця, яку я знаю, яка не спішить додому у п’ятницю перед канікулами.

Дівчина здивовано підняла голову, защіпнувши рюкзак. Вона гадала, що усі уже давно пішли. Вчитель стояв біля першої парти паралельного ряду, спираючись об реактивні коробочки на столах, які були обліплені всілякими наклейками від жуйок, підписані довжелезними списками прізвищ та імен усіх, що коли-небудь сиділи за цією партою.

Ярина одягнула рюкзак і знервовано драпала шлейки, ховаючи усмішку. Хімік уже давно запав їй у серце, перш за все незмінним позитивним поглядом на усе: чи це була масово завалена самостійна з його предмету чи щось глобальніше, як вирішення військових конфліктів у світі. Темно сині очі разом з русим волоссям робили його якимось домашнім і рідним. Усмішка по краях губ теплішала якщо довго дивитися, а незмінна сорочка з метеликом і вузькі джинси робили усю справу за вчителя.

- Вибачте, я просто сьогодні якась розсіяна.

- Усе гаразд? - Олег Петрович підійшов ближче, не виймаючи рук з кишень вітрівки. Він уже теж йшов, але залишився. Через неї.

Ярина старалась не видати власне серце, що шуміло під блузкою швидким стукотом. Їй приємно, що він лишився, побачивши що щось не так. Відразу зрозумів, що на лиці маска, яку не помітила навіть найкраща подруга.

- Звісно.

- Щось не видно. – класний керівник лагідно усміхнувся і Ярині захотілось розповісти йому про все що у неї на душі: викласти усю свою захопленість трирічної давності, притулитись до фланелевої сорочки і простояти так до кінця дня. – Як тато?

- Добре. Привіт вам передавав. – Ярина здивувалась як майстерно Олег Петрович змінив тему, водночас не відволікаючись від першочергової проблеми: знервованості своєї учениці і її небажання повертатись додому.

- Ти щойно ж це видумала, правда?

Ярина винувато усміхнулась і розслабилась від хриплого сміху чоловіка. Лише хвилинна розмова з ним змусила усе навколо зникнути, а проблеми у першу чергу.

- Твій батько не може пам’ятати усіх своїх студентів. – констатував факт Олег Петрович і дівчина зніяковіла. Як легко йому вигравати. А ще легше – Ярині програвати.

- Але вас він пам’ятає. Ви перший студент за його практики, що тричі перездавав його предмет.

Вчитель засміявся уже в повний голос, занурюючи пальці у волосся. Ця звичка подобалась Ярині найбільше. Вузлуваті кінцівки долоні топились у густому волоссі, що модним маллетом колихалось з боку в бік через відчинене вікно.