Розділ 2 «Прийом з серіалу або ненависть у квадраті»

Дрібна мжичка не переставала падати з самого ранку, роблячи жовтневе надвечір’я похмурим та холодним. Дерева шуміли листям від поривчастого вітру, підганяючи поодиноких перехожих швидше минати сквер. Яринині руки уже встигли стерпнути і заледеніти від холоду, але рюкзак був саморобною парасолькою, під якою і ховалась рудоволоса. Павло уже десять хвилин йшов за нею, мовчки перестрибуючи потоки води, що річками стікали до каналізації. Ярина ж навпаки – вперто тьопала мокрими берцами по калюжах і не старалась оминути хоча б одну.

Мовчазна присутність однокласника, що виставив її на абсурдне видовище перед усім класом, підривала їй нерви, запалювала кров до абсолютних меж. За останнім поворотом до рідного дому Ярина зупинилась і злість майже зникла, коли вона помітила безпосереднє лице Павла, що здивувався її несподіваній зупинці.

- Чого ти за мною йдеш? – шлейки фіолетового рюкзака промокли на ніц і краплини подекуди падали на дівочі вії, змушуючи кліпати частіше, ніж хотілось. Ярині здавалось, що так вона виглядала ще більшою ідіоткою, ніж є насправді.

- Мені по дорозі. – Павло спокійно поклав парасолю на плече і нахилив голову вліво, ледь помітно усміхаючись. – Я не за тобою йду. Просто йду додому.

- Ти ніколи сюдою не ходив, то з якої радості сьогодні вирішив?

Хлопець мовчав, але йому до біса хотілось розсміятись від жалюгідного видовища дівчини. Руде волосся прилипло до скронь, а кінчик коси був схожий на брудний собачий хвіст. Забруднений одяг і ранець над головою робив Ярину схожу на безхатька. Замурзаного безхатька.

Коли Павло зробив крок ближче дівчина розлючено продовжувала дивитись з-під лоба. Позадкувала, не дивлячись куди, і по кісточки опинилась у величезній калюжі. Тихо матюкнулась і не помітила, що чорна парасоля накрила її з головою, нависаючи зверху з росту високого хлопця.

- Вибач. – Ярина підняла голову і злість потихеньку почала спадати. Він говорив щиро, прочитати його наміри можна, мов з книжки: сіруваті очі Павла справді спокутували вину. – Я поспішив з рішенням проблеми.

- Ти йшов за мною від школи щоб просто вибачитись?! – гордість не дозволила сказати, що зухвалий вчинок, хотіла це визнавати Ярина чи ні, зробив свою справу. Паніка втекла такими самими бурхливими краплями дощу, що посилились з неба і поверхня парасолі тарахкотіла від зливи. – Тоді не треба було лізти до мене своїм варґатим ротом! Це взагалі не твоя проблема! Чого ти поперся куди не треба?!

Дівчина рішуче пішла геть, забираючи рюкзака з маківки. Все одно уже не допоможеш! Сльози заливали очі чи може це дощ, який лив як з відра. Ярина витерла мокре обличчя не сухішим рукавом піджака. Павлові кроки у швидкому бігу наздогнали її за декілька секунд.

- Йди до біса, Наденко! – Ярина не вдостоїла хлопця навіть поглядом, стоячи спиною, продовжуючи ігнорувати.

- Чому ти ревеш через таке? Немовби вперше цілувалась?! – Павлу неприємно говорити до тендітної спини, де з-під піджака виднілись гострі кістки пліч. – А те, що про тебе казатимуть не повинно тебе хвилювати. Про тебе і так багато що базікають. І приємного в тому мало. Простого «дякую» вистачило б.

- За що тобі дякувати, придурок?! – Ярина розвернулась і її образ фурії доповнився тушшю, що потекла з правого ока. Вдала, що колючі слова хлопця не було почуто, не зважала на гострі поколювання в душі від сказаного раніше.

- Ну, наприклад, за те що я зупинив твою панічну атаку.

Ярина фиркнула, не зважаючи на туш, що і далі текла впалими щоками. Їй байдуже якою її бачив Павло, байдуже, що він думав чи казав.

- Де ти такий тупий спосіб побачив?!

- При панічній атаці треба затримати дихання. У серіалі бачив. – відповідь довела дівчину до шаленства.

- В якому?! В якому такому тупезному серіалі ти таке вигледів?!

- «Вовченя». – Павло відійшов, більше не маючи бажання стримуватись. Усмішка засяла літнім сонцем серед дощової осені. Ярина заскреготіла зубами від холоду і ненависті до клятого хлопця. – Подивись, тобі сподобається.

Постать у синьому піджаку швидко розвернулась та почала віддалятися у протилежному напрямку. Ярина продовжувала дивитись у спину хлопця доки він не зник маленькою цяткою у кінці вулиці. Дівчина не відчувала дощової води, вона не була льодяною, не була неприємною, на секунду дощ ніби зник. І осадок розмови несподівано засолодів приємним післясмаком.

Вдома, на щастя, нікого не було. Вітальня пустувала, на журнальному столику лежав нерозгаданий батьків кросворд і горнятко недопитого калинового чаю. Зітхнувши, Ярина занесла його до кухні, де на плиті для неї стояв турботливо заготовлений обід.

Знявши увесь мокрий одяг та білизну, яка промокла теж настільки, що можна було вивернути над умивальником водоспад, дівчина на швидку руку грілась під теплим душем, намилюючи голову.

Папуга на холодильнику цвірінькнула, помітивши хазяйку, що з чалмою на голові та у заширокому халаті старшої сестри гріла зупу.

Коли обід теплом розлився у шлунку і дощ настільки сильно почав гупати об шибки четвертого поверху, Ярина увімкнула ноутбук і поправила ковдру, під якою лежала на дивані, що служив водночас і ліжком.

- І як він тільки здогадався? – пробурмотіла собі під ніс, шукаючи потрібну серію «Вовченя», на якій зупинилась вчора.