6

Я горнулась до подушки, ніби до рятівного круга. Те, що зі мною коїться занадто стало турбувати останнім часом. А мені ще потрібно навчатися та зуміти пройти своє перше полювання. 

- Тихіше, можливо уже Мег спить, - прошепотів батько за дверима. Вони з Джоном про щось жваво говорили, - Джон, ну не знаю я, розумію?

- Так в лікарню треба!

- Я…Вони нічого не зроблять. Були колись. Немає… Нічого... 

Рукавом м'яко витерла першу сльозу. Нерви зовсім здають.Я не зможу впоратися! Це очевидно!

Подушка приймала весь мій біль та розпач. Її життя ані скільки не ідеальне, як усі бачать. Проте тільки вночі я дозволяла собі проявляти таку слабкість. А далі… Далі удавала, що у мене все гаразд. Ніхто не має знати. 

Джон та Дрейк пішли. Порожня кімната навіювала холод та самотність. Хоча я й так була самотня. У дитинстві ніколи не вдавалося розмовляти з подругами або з татом відверто. Усім було ніколи слухати маленьку Меггі. Та й кому потрібна чужа душа? 

Не пам'ятаю, як мене принесли сюди. Останні слова, які були сказані в салоні, були рятівною соломинкою. Ніколас врятував їх обох. А якби було пізно? Щоб тоді?

Лежачи на ліжку, я шукала відповіді на те, що ж в моєму житті є хорошого? Знаю, що батько дуже старається для мене, але мені не вистачає простого тепла. Я хотіла завжди мати повноцінну сім'ю. Як всі мої знайомі.

Вони насправді дуже щасливі. А я ... Чому я не відчуваю цього почуття? Я заздрила тим дітям, яких батьки водили за руки з обох сторін в садок і з садка. Як вони також гуляли парком і просто весело дуріли.

- Неллі, - промовила маленькою дивлячись на те, як чужий тато носив хлопчика на шиї, - Я теж так хочу. Ну, будь ласка, - склала маленькі губки.

- Мег, ну потім, тато прийде і теж так зробить, але вдома. Потерпи. Не зараз.

Маленька я стиснула в образі губи й мовчки сіла на карусель. Неллі почала повільно обертати її. Дівчинка весь час дивилася на хлопчика з татом. У маленьку голову лізли різні думки. Але очі були спрямовані на радісний сміх дитини.

Не знаю, скільки довго мучили мене ці питання і важкі думки, але не помітила як заснула. Сон нарешті накрив з головою. На щоках спокійно розташовувалися сухі місця від сліз.

Мене розбудив гортанний рик монстра. Через стрес здається я забула закрити вікно. Протерши сонні очі від сну, побачила, що жовті очі дивилися на мене в упор. Великий темний силует у відкритому вікні майже зливався з темний кольором ночі. А очі горіли пекельним вогнем. Звір став похитуватися в різні боки й ще голосніше гарчати. Від жаху хотіла сховатися під ковдрою, але її не було. Руками обняла себе за спину. Негайно хотілося втекти та сховатися, але тіло не реагувало на моє прохання. Тонка білизна не давала почуття безпеки, а навпаки я відчувала себе ще більш відкритою. Волосся прилипло до недавно вологих щік, і як мацак огорнули частину обличчя.

Дихання збилося давним-давно. Серце стукало в грудях ненормальним ритмом і ось-ось мало не вискакувало зовні. Душа тремтіла.

Чому він не йде? Навіщо продовжує просто дивитися?

Повільно потягнулася до тумбочки. Затамувала подих. Проте очей не відривала від монстра. 

Боялася, що він все ж проникне всередину. І чому я завжди забуваю закрити це чортове вікно?

Пальцями намацала зброю подаровану батьком. Холодний метал привів трохи до тями. Тремтячими руками притиснула пістолет до себе. Маленький чорний предмет додав трішки впевненості.

- Іди, - проковтнула важкий клубок у горлі й направила зброю на перевертня, - Кому кажу!

Але звір не йшов. Він повільно схилив голову набік і пропалював мене поглядом. Кілька разів його рик змушував моє тіло тремтіти, а серце битися в такому темпі, що здавалося як ще я не впала бездиханним тілом на ліжко.

Я сиділа на ліжку і тримала холодну сталь в руках. Навпроти мене стояв великий монстр. Вперше бачу, що б звір не боявся людини зі зброєю.

- Іди, негайно, - сиплим сказала голосом і перезарядила пістолет, - Я вистрелю. Зрозумів?

Не знаю. Може звір не розумів моїх слів  і нерозумно продовжував далі тримати мою душу в лещатах. 

Закривши очі від страху, пальцями торкнула курка. Повільно тиснула на нього. А потім почувся вистріл. Я вистрілила. Гучний звук пістолета оглушив тваринний рик. Я продовжувала сидіти з закритими очима. Погляд звіра був перед очима. Він не зникав. Переслідував. Всередині стало раптово боляче. І я заридала. Мене неабияк затрясло.

- Що трапилося? - влетів в кімнату Ніколас. Увімкнувши світло, він оглянув мене і забрав швидко зброю. А потім мовчки став втішати. Його руки розтирали плечі. Хлопець дивився на заплакане обличчя і ніжні подушки пальців стирали з нього маленькі сльози.

- Здається, мої сни втілюються в життя, - схлипнула я, притискаючись ближче до Ніколаса. Він разом зі мною сидів на ліжку. Мене не хвилювало, що він був всього лише в одних штанах, без футболки. Його підтримка в цей момент - була ліками для душі. Він закрив вікно і залишився ще трохи зі мною.

Трохи прийшовши в себе. Я вирішила віддячити хлопцю.

- Дякую, - сказала впевненіше, хоча тривожні нотки ще були в моєму голосі.

- Тепер розкажи що трапилося. Чому о третій годині ночі, я маю кулею летіти на постріл з твоєї кімнати?

- Я побачила у вікні звіра. Великого і з моторошними очима, - промовила я, трохи помовчавши.

- Ти вбила його? - перелякався Ніколас. Він зі страхом підбіг до вікна і відкривши його, став дивитися на вулицю.

- Не знаю, - схлипнула і пальцями занурилася у волосся, - Я злякалася ... І хотіла спочатку тільки налякати. Він не йшов ... А я …

Ніколас повернувся до мене обличчям. У очах читався страх і якесь полегшене почуття.

- Тіла немає. Значить або промазала, або ж ... поранила.

І знову стала тремтіти. Що ж я наробила? А якщо це раптом був ... Макс. Ні! Він не дурний, щоб ось так ... Ні! Не варто переживати. Хто б це не був, сам винен у тому що сталося.