Розділ 30

Аня

Ми повертаємося за стіл іншими. Я впевнена, що всі помічають наші погляди один на одного, але мовчать. За столом панує розслаблена атмосфера, всі розмовляють про щось своє, а я не відводжу погляду від Кирила. Ніби зачарована спостерігаю за ним.

Так склалося, що ми сидимо один навпроти одного. Добре видно, що у кого на душі. Він теж дивиться на мене, і для нас навколо нікого не існує — хоча поруч наші батьки, а Аліса вдома спить.

Я намагаюся прочитати його очі, блакитні, як океан, але там безодня і невидимість. На березі озера нам так і не вдалося відкрито поговорити — саме в той момент, коли Кирило хотів розпочати важливу розмову, йому зателефонувала мама, повідомивши, що мої батьки вже на місці й всі чекають нас.

Роблю декілька ковтків вина, щоб заспокоїтися, але відчуття хвилювання не зникає. Навпаки, напій лише підсилює його. Кирило дивиться на мене, автоматично облизує пересохлі губи, ковтає — і я бачу, як темніє його погляд.

Він збирається зробити ковток, але телефон оживає. Вибачившись, виходить і приймає виклик.

Я спостерігаю за ним, ніби злочинниця. По його обличчю бачу, що розмова йому не до душі. Через кілька хвилин він повертається:

— Вибачте, мені терміново потрібно у місто. У квартирі, здається, зірвало кран і затопило сусіда знизу, — пояснює всім присутнім.

— Ой, синку, як так? Ми ж тільки сіли! — схвильовано каже тітка Надя. — А хтось інший не може поїхати?

— Мамо, ні. Не хвилюйтеся, я швидко.

— Ой, дідько… добре, їдь, але будь обережним.

— Сину, якщо потрібна допомога, телефонуй, ми з Сергієм приїдемо, — додає батько Кирила.

— Добре. Надіюся, все швидко владнаю. Ань, ти залишайся, а я вас завтра з Алісою заберу. Не знаю, скільки часу це займе, ще треба викликати сантехніка та оцінити масштаби затоплення, — пояснює він мені.

— Я поїду з тобою, — різко кажу, а потім мимоволі хочу забрати слова назад. Кирило здивований, а наші батьки ще більше. Вони ж не сліпі й бачать, що між нами натягнуті стосунки.

— Доню, чого тобі їхати? — каже батько. — Залишайся тут, Алісі добре побути на свіжому повітрі.

Мама дивиться на нього злегка злісно.

— Сергію! — говорить вона крізь зуби, прискіпливо дивлячись мені в очі. — Хай діти їдуть, а ми самі посидимо. А Аліса хай теж тут залишається. Ось скільки няньок.

Батьки завжди прагнули, щоб ми з Кирилом були разом. Навіть якщо мої довгий час сердилися на нього, батько завжди казав, що бачить поруч зі мною тільки Кирила.

— А й справді, — погоджується він, — ви їдьте, а ми приглянемо за Алісою. Завтра її заберете. Свіже повітря їй на користь.

І я відчуваю, як напруга трохи спадає. Навіть у хаосі і хвилюванні родина знаходить свій спосіб підтримки.

Попрощавшись з усіма та поцілувавши сплячу донечку, ми з Кирилом прямуємо до його авто.

— Чому не залишилась? — питає він, трохи здивовано.

— Бо захотіла бути поряд із тобою, — відповідаю тихо, відчуваючи, як трохи червонію.

— Думаю, моя допомога не завадить. Та й якщо чесно, нашим батькам і без нас добре.

— Ну добре… — говорить він якось двозначно, ніби розуміє мої справжні наміри.

Решту дороги до столиці ми мовчимо. Музика на фоні розслабляє, а чи то від алкоголю, чи від втоми, я відчуваю приємну тяжкість у повіках. І не помічаю, як засинаю.

— Ань, прокидайся, ми приїхали, — чую крізь сон.

— Ага, я ще трішки… — відкриваю очі різко, бо згадую, що я не в ліжку, і розумію, де знаходжусь.

— Ой… що це я? — дивлюся на Кирила, а він лише усміхається.

Він стоїть біля дверей, спокійний і впевнений. Я намагаюся встати, але пасок безпеки тримає мене.

— Стривай, я допоможу, — каже він, нахиляючись до мене.

Не встигаю навіть щось сказати, як він акуратно відстібає ремінь. Його аромат заповнює весь простір, і я відчуваю тепло його тіла так близько. Хочеться поцілувати його, але я стримуюсь, губи стискаю.

— Дякую… — шепочу я, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Він лише усміхається і простягає руку, щоб підтримати мене, коли я виходжу з авто. Тиша між нами тепла, спокійна, але наповнена невисловленими словами і відчуттями, які ще треба дозріти.

До ліфта йдемо у повній тиші. Коли Кирило відкриває двері квартири, вода бризкає нам на ноги. Я спостерігаю, як взуття плаває по прихожій.

Кирило прямує до ванної, щоб перекрити воду, а я йду за шваброю та відром — треба все прибрати. Добре, що вода лише в прихожій та ванній, але її таки багато. Стою по щиколотки і відчуваю легке тремтіння від холоду.

Чую, як він намагається говорити з майстром, але розмова йде важко.

— Майстер приїде лише завтра зранку… — починає він.

— Чекай, давай я допоможу, — беру швабру.

— Стій, я сама.

— Обережно, тут слизько… — і раптом я падаю прямо в його теплі обійми.

Ми мокрі, лежимо на підлозі. Переводимо погляди один на одного і починаємо сміятися. Сміх лунає по квартирі, розганяючи залишки напруги.

— Допоміг? — жартую я, дивлячись на нього.

Він нахиляється, допомагає мені встати, дотикаючись до руки. Тепло його долоні пробирає прямо в серце, і я розумію, що ці дрібні дотики і погляди говорять більше, ніж будь-які слова. Ми стоїмо поруч, трохи розгублені, але водночас дуже близькі, і тиша вже не важка — вона ніжна і тепла.

Коли ми нарешті приводимо все до ладу, квартира стає чистою. Вода прибрана. Ми стоїмо в кухні, трохи мокрі, ще пахнемо водою, і на хвилину все навколо зникає.

— Нарешті завершили, — тихо сміюся я, спостерігаючи за ним.

Він тільки усміхається, його очі світяться теплом. Трохи нахиляється вперед, легенько торкаючись моєї руки, щоб підбадьорити. Я відчуваю приємне тепло від його дотику і усміхнено зустрічаю його погляд.

— Не вдається нас так просто залякати водою, — жартує він, і я сміюся ще гучніше.

Ми сидимо на дивані, плечі торкаються одне одного, і тиша вже не важка. Напруга дня зникла, залишилося тільки тепло від його присутності і легкий аромат його одягу.