Розділ 29

Аня 

Ось уже два тижні, як у нашому з донечкою маленькому світі з’явився Кирило — і, здається, нікуди йти не збирається. Як і обіцяв, щовечора приходить до нас: читає їй казки, грається.

Юридичні питання бере на себе — оформлює документи, щось постійно з кимось узгоджує. Я в це не втручаюся. Дивно, але поруч із ним мені вперше спокійно не контролювати все самій.

А ще виявилося, що Кирило — мій сусід з іншого під’їзду. І, поки я тільки звикаю до цієї думки, у своїй квартирі він уже облаштовує кімнату для Аліси. Ми навіть кілька разів ходили туди разом із донькою — дивитися, як з’являється її маленький куточок у його домі.

Аліса плаче так, ніби їй болить увесь світ. Уже годину я не можу її заспокоїти. Зубки. Я знаю, що це зубки. Це вже було. Але ще ніколи вона не кричала так — до захриплого, рваного подиху. Її маленьке тіло вигинається в моїх руках, долоньки стискаються в кулачки, а я почуваюся абсолютно безпорадною. Весь день був дивний. Вона майже не їла, обідній сон — уривками, по двадцять хвилин. Я ще тоді відчула, що щось не так. Але заспокоювала себе: «Просто важкий день».

Зараз — майже північ. У квартирі темно, лише нічник кидає тремтливу тінь на стіну. Її крик відбивається від цих стін і повертається до мене луною. Мені здається, його чує весь будинок. Ще трохи — і хтось постукає у двері. Або гірше.

— Тихо, тихо, моя дівчинко… — мій голос тремтить.

Я ходжу з нею з кутка в куток. Коліна підкошуються від втоми. У голові пульсує одна думка: я не справляюся. Що я роблю не так? Чому не можу допомогти власній дитині? Сльози підступають до горла. Я ковтаю їх, але руки вже тремтять. Я більше не витримую. Ледь бачачи екран крізь вологі очі, набираю Кирила.

Гудок. Один. Другий.

Мені здається, що між ними проходить ціла вічність. Аліса знову заходиться криком, і я притискаю її ближче, ніби можу закрити від болю власним тілом.

— Аню? — його голос хриплуватий, сонний, але одразу напружений. — Що сталося?

Я намагаюся відповісти, але виходить лише зламане:

— Вона… я не можу… Кириле, вона не заспокоюється…

Я ненавиджу, як безпорадно це звучить.

— Я вже йду, — без паузи. Без зайвих питань. — Відкрий двері.

— Але ти ж…

— Аню. Я поруч.

Виклик обривається, а я ще кілька секунд стою з телефоном у руці. Поруч. Він сказав — поруч. Я ледве встигаю дійти до дверей, як лунає швидкий, рішучий дзвінок. Наче він біг. Коли відчиняю, Кирило стоїть у домашній футболці, накинутій куртці й кросівках на босу ногу. Волосся скуйовджене, погляд тривожний — живий.

— Дай мені її, — тихо каже він.

І я віддаю. Без вагань. Він бере Алісу обережно, але впевнено. Притискає до себе, щось тихо шепоче їй на вухо. Я не розбираю слів — лише тембр. Спокійний. Глибокий. Рівний. І раптом… її крик стає тихішим. Ще через хвилину — лише схлипування. Я стою поруч і дивлюся, як її маленькі пальчики вчіплюються в його футболку. Як вона притискається щокою до його грудей. Як її подих поступово вирівнюється.

Полегшення накриває хвилею — такою сильною, що аж паморочиться в голові. Вона більше не кричить. Їй легше. Все добре. Все добре. І водночас у грудях щось дивно стискається. Чому… чому в нього це виходить так легко?

Я ж її мама. Я знаю кожен її подих, кожну складочку на долоньці. Чому мої руки сьогодні не стали для неї порятунком?Мені соромно за ці думки. Вони дрібні. Несправедливі. Але вони є. Кирило піднімає на мене погляд — уважний, теплий. І ніби читає все без слів.

— Вона просто втомилась боротися, — тихо каже він. — Ти тримала її весь день. Тепер дай собі хвилину.

Я ковтаю клубок у горлі. Аліса вже майже спить. Її пальчики все ще стискають його футболку, і мені раптом стає страшно. Страшно звикнути до цього. Страшно, що він стане для неї опорою. І ще страшніше — що одного дня може піти.

— Дай її мені, — тихо прошу.

Він одразу передає доньку, без тіні вагання. Я обережно забираю Алісу на руки. Вона майже спить — тепла, розслаблена, з ще вологими від сліз віями. Кирило не відходить. Стоїть поруч, так близько, що я відчуваю тепло його тіла. Його долоня на секунду зависає біля моєї спини — ніби він не впевнений, чи має право торкнутися.

— Ти вся тремтиш, — тихо каже він.

І тільки тепер я розумію, що це правда. Адреналін сходить, залишаючи після себе порожнечу й слабкість.

— Я злякалася, — шепочу чесніше, ніж планувала. — Я подумала… що не справляюсь.

Він повільно видихає.

— Ти найсильніша мама з усіх, кого я знаю, — каже без пафосу. — Просто сильним теж іноді потрібна пауза.

Його рука все ж торкається моєї спини. Обережно. Тепло. Без тиску. І я не відсторонююсь. Навпаки — роблю півкроку ближче. Так, що наші плечі торкаються. Так, що стає тихо не тільки в квартирі, а й усередині мене. Ми стоїмо так кілька секунд. Аліса спить між нами, її подих рівний, спокійний.

— Дякую, що прийшов, — кажу я.

— Я ж поруч, — тихо відповідає він.

І в цих словах більше, ніж просто про сьогоднішню ніч.

Останнім часом совість гризе мене постійно. Я бачу, як Кирило ставиться до Ліси. Як уважно слухає її лепет. Як вона тягнеться до нього. Як між ними народжується щось живе й справжнє. Одного разу вона подивилась на нього, усміхнулась і сказала своє нечітке:
— Па.

У мене всередині щось обірвалось. Я ледь не розплакалась. Одна сльоза таки скотилась по щоці, але я швидко стерла її, поки Кирило не помітив. Яка ж я ідіотка…

Як я могла мовчати? Як могла позбавити його доньки — а Лісу батька? Якими б не були наші стосунки тоді… це не мало права впливати на їхній зв’язок. Я винна. І не заперечую цього. 

Коли Ліса засинає, йду на кухню.

— Кави? — питаю тихо.

Мені потрібно щось робити руками. Потрібна пауза, щоб заспокоїти серце. Кирило сідає навпроти. Дивиться серйозно.

— Ань, я хочу завтра офіційно познайомити батьків з Алісою. Документи вже готові. Я все привезу.

Я завмираю лише на секунду.

— Добре… я не проти. Алісі буде корисно побути на свіжому повітрі.