Розділ 28

Аня

— Вона моя? — Кирило повторює тихіше, але ще жорсткіше.Я мовчу. Наче справді води в рот набрала.

— Аня, не мовчи. Скільки їй? Останні слова звучать різко. Занадто різко. Аліса здригається і починає плакати ще гучніше.

— Не кричи, ти її лякаєш, — голос зрадницьки тремтить, але я змушую себе дивитися йому в очі. — Піднімемось до мене. Там поговоримо.

Я не тікаю. Не ховаюсь. Просто беру ініціативу — бо іншого виходу вже немає.

— Добре, — холодно відрізає він.

Я йду попереду, притискаючи Алісу до себе. Вона схлипує, пальчиками стискає мій комір. Я відчуваю його погляд на спині — важкий, майже відчутний фізично. У ліфті — тиша. Така густа, що важко дихати. У квартирі я першою порушую мовчання:

— Проходь у вітальню. Я оброблю їй ранки.

Він нічого не відповідає. Лише проходить усередину. У ванній я промиваю збиті долоньки. Аліса морщить носик, але тримається. Моя смілива дівчинка. Я саджу її на пральну машину, дістаю аптечку. Руки працюють автоматично. Думки — хаотичні. Серце б’ється так, ніби от-от вирветься з грудей. Антисептик. Серветки. Пластир. І раптом пляшечка вислизає з пальців. Скло розбивається об плитку. Різкий звук. Аліса зойкає й заходиться плачем.

Я навіть не встигаю підхопити її, як двері ванної різко відчиняються.На порозі — Кирило. Обличчя напружене. Очі темні. Але в них уже немає злості. Там щось інше. Турбота. Страх. Шок. Невіра. Він дивиться лише на неї.

— Все добре, — тихо каже він. І робить крок ближче.

Його голос… м’якший. Аліса, плачучи, дивиться на нього. Її маленькі пальчики все ще стискають мій одяг, але вона більше не кричить. Він повільно опускається навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні. І я вперше бачу, як у Кирила тремтять руки.

— Угу.

Я збираюся взяти Алісу на руки… але роблю інше. Обережно передаю її Кирилу.

— Забери її у вітальню. Там десь ведмедик — коричневий, з різними вухами. Вона з ним заспокоюється. Я приберу скло.

Правду вже не сховаєш. Він тримає її невпевнено, але обережно. Наче боїться зламати. Аліса схлипує, та вже не так відчайдушно. Я залишаюся у ванній. Вмиваю обличчя холодною водою. Руки тремтять. У дзеркалі — бліде обличчя й перелякані очі. Швидко збираю скло і виходжу.

У вітальні Кирило сидить із нею на дивані. Аліса в нього на руках, тримає ведмедя й уважно розглядає його обличчя. Торкається бороди маленькими пальчиками.Він дозволяє. Навіть ледь усміхається.

— Бачу, ви вже познайомились, — кажу я.

— Так… вона така мила.

Він знову не дивиться на мене. Лише на неї. І це чомусь дратує більше, ніж крик.Я забираю Алісу й саджу в манеж. Вона швидко знаходить іграшки — ми її вже не цікавимо.

— Пішли на кухню.

— Вона тут залишиться? — він напружений.

— Так. Якщо що — почуємо.

Ми сідаємо навпроти. Чай давно охолов. Ніхто з нас не торкається чашок.

— Вона моя? — питає знову. Уже не розгублено. Жорстко.

— Так.

— Скільки їй?

— Рік і місяць.

Тиша стає нестерпною.

— Тобто коли я пропонував тобі поїхати… ти вже знала?

Я киваю.

— Так.

Він повільно проводить язиком по внутрішній стороні щоки. Звичка, коли стримує злість.

— Ти знала. І мовчала.

— Не починай…

— Ні, почну, — голос стає рівним. Занадто рівним. — Ти позбавила мене року життя моєї доньки.

— А ти позбавив мене впевненості в тобі! — зрив іде раніше, ніж я встигаю його втримати. — Твої «вільні стосунки», моя колега, дівчина біля лікарні, твоя наречена…

Він різко підіймає погляд.

— Яка наречена?

— Я дзвонила тобі. Хотіла сказати про дитину. Слухавку взяла Елізабет.

Його губи викривляються.

— Елізабет — моя помічниця. І ти через це вирішила, що я одружений?

— Я була вагітна. Одна. І мені не потрібні були додаткові приниження.

— Коли ти дзвонила?

— На восьмому місяці.

— І?

— Після того дзвінка я народила раніше терміну.

Він завмирає.

— Що ти сказала?

— Вона була в реанімації. Два місяці. Я жила під лікарнею. Я дивилась, як вона бореться за кожен грам. А тебе не було.

— Бо ти мене викреслила! — він різко підводиться. Стілець скрипить по підлозі. — Ти вирішила за мене. Ти вирішила, що я не впораюсь. Що я не приїду. Що я не маю права знати!

— Я боялась!

— А я втратив рік! — його голос уже не гучний. Холодний. Контрольований. — Її перші кроки. Перші слова. Перші зуби. Ти це все забрала.

Я стискаю пальці в кулаки.

— Я нічого не забирала. 

Він дивиться на мене довго. І раптом його обличчя змінюється. Злість відходить. З’являється щось інше. Холод.

— Добре, — каже він тихо. — Тоді зробимо все правильно.

У мене всередині щось обривається.

— Що це означає?

— Це означає, що я офіційно встановлю батьківство. Через суд, якщо потрібно. ДНК. Опіка. Графік зустрічей. Повітря стає крижаним.

— Ти мені погрожуєш?

— Ні, Аня. Я констатую факт. Вона моя донька. І я не дозволю більше вирішувати за мене.

З вітальні долинає плач. Біжу туди,  підхоплюю Алісу на руки, вона хапається за мою футболку.

— Ти її лякаєш, — шепочу.

— Її чи тебе?, — відповідає він так само тихо.

Я дивлюся на нього — і вперше бачу не колишнього коханого. Я бачу чоловіка, який готовий боротися.

— Нам треба буде здати ДНК для суду — додає він. — І поговорити про те, як ти поясниш, чому рік приховувала дитину.

— Ти хочеш війни?

— Я хочу свою доньку.

Тиша. Аліса схлипує, уткнувшись мені в шию.

— Не сьогодні, — кажу я, ледве тримаючись.

— Сьогодні я йду, — відповідає він. — Але це не закінчилося.

Він виходить. Двері зачиняються. І я вперше по-справжньому розумію: мій сон може стати реальністю.

Після того як Кирило пішов, я не знала, куди себе подіти. Якби не Аліса, так би й просиділа весь вечір на кухні, обіймаючи порожню чашку з чаєм.