Розділ 27

Аня

Минуло півтора року

— Аня, як ти могла? Як? — голос Кирила звучить чужо, холодно. — Чому ти нічого не сказала мені про доньку?

— Послухай… я… — слова застрягають у горлі. Це ніби говорить хтось інший, не я.

— Ні, дорогенька, тепер ти послухай мене. Аліса буде жити зі мною. Ти — погана мати.

Він забирає мою дівчинку на руки. Вона починає плакати — і цей плач розтинає мене зсередини, гостро, безжально. Наче хтось встромляє лезо просто під ребра.

— Ні!..

Кирило розвертається і йде. Їхні силуети швидко розчиняються в темряві, а я стою, приросла до підлоги. Ноги важкі, чужі. Мені потрібно бігти. Кричати. Зупинити його.
Але я не можу зробити навіть кроку.

Я прокидаюся від власного крику. Повітря не вистачає. Серце гупає так, ніби зараз вистрибне з грудей. Не з першого разу вдається піднятися — ноги такі самі важкі, як у сні. Руки тремтять.

Я майже біжу до ліжечка. Аліса спить. Спокійно. Тихо. Її маленькі пальчики стиснуті в кулачки, вії відкидають тінь на щоки. Вона ще не знає, який жорстокий світ довкола. І я зроблю все, щоб вона не дізналася. Навіть якщо доведеться захищати її від рідного батька, який досі не знає про її існування.

Я повільно видихаю і опускаюся на підлогу біля ліжечка. Якби хтось знав, як мені важко…

Шість із половиною років тому мене зрадили. Обдурили. Зламали. А тепер я сама живу в брехні — і втягнула в неї всіх навколо. І що гірше? Коли зраджують тебе — чи коли зраджуєш ти?

Я знаю: якщо Кирило з’явиться в нашому житті, усе зміниться. І я не впевнена, що зможу це пережити. Аліса — його копія. Той самий ніс. Очі. Лінія губ. Навіть усміхається так само. Щодня я дивлюся в обличчя тому, кого мала б давно відпустити.

І щодня думаю: мовчати більше не можна. Але я мовчу. Заради неї. Чи справді заради неї?

Він має право знати. Вона — його донька. Він має таке ж право любити її, як і я. І, можливо, він любив би її так само сильно…

Але мене він зненавидить. Я не дала йому можливості бачити, як росте його дитина. Не дала шансу бути поруч. Моя образа була більшою за розум. Більшою за справедливість.

І тепер я плачу за це страхом. Останнім часом я живу в постійному напруженні. Наче перед грозою. Повітря густе, важке. Передчуття не відпускає — ось-ось щось станеться.

І цей сон… Знову і знову. Кирило забирає Алісу. А я не можу його зупинити.

Півтора роки тому я не наважилася перед його від’їздом сказати про дитину. Тоді мені здавалося, що я чиню правильно. Але з кожним місяцем, коли живіт округлювався, впевненість танула. Мене підтримували рідні — і я безмежно їм вдячна. Та вечорами, коли поверталася додому й залишалася сама, тиша ставала нестерпною.

У жіночій консультації я ловила себе на тому, що не можу дивитися на інших. Чоловіки тримали своїх жінок за руки, поправляли їм шарфи, питали лікаря про аналізи. А я сиділа одна. І переконувала себе, що так треба.

Вагітність була складною. Постійні обстеження, аналізи, загрози, заборони. Я жила від візиту до візиту, від УЗД до УЗД. Донечка давалася мені непросто — ніби від самого початку боролася за життя.

Одного дня я не витримала й набрала його номер. Краще б не робила цього.

— Кирило, нам потрібно поговорити… — я готувалася до цієї розмови всю ніч. Долоні спітніли, серце билося десь у горлі. Аліса в животі раптом активно заворушилася. Я усміхнулася крізь сльози. Він має знати.

— Доброго дня, це Елізабет. Кирило зараз не може підійти. Щось передати?

Жіночий голос — легкий, упевнений, занадто близький. Я змусила себе вдихнути.

— Ні… нічого не потрібно. Дякую.

Я сама скинула виклик. І ще довго сиділа, стискаючи телефон, ніби він міг дати мені відповідь. Біль накрив раптово. Гострий, ріжучий унизу живота. Я згорнулася, намагаючись дихати рівно. Ні. Ще рано. Восьмий місяць. Не може бути. Та біль тільки посилювався. Далі — уривки. Дзвінок мамі. Її переляканий голос. Сирена швидкої. Білі стіни. Світло ламп. Темрява.

Я прокинулася з дивним відчуттям порожнечі. Живіт був пласким. Першою думкою було найстрашніше. Поруч сиділа мама — заплакана, змучена.

— Мам… — голос ледь чувся.

— Ну ти й налякала нас, — вона намагалася усміхнутися. — Батько з Марком мало лікарню не рознесли.

— Що… з нею?

Слова давалися важко. Сльози текли самі. Голова розколювалася, пересохло в роті, але це було неважливо.

— Все добре. Чуєш? Все добре. Народилася раніше строку, слабенька, але здорова. Сорок два сантиметри, два сто ваги. Зараз під наглядом неонатологів. Я плакала мовчки. Від полегшення. Від провини.

— Це я винна… — прошепотіла.

Я не сказала батькам, що саме той дзвінок спровокував передчасні пологи. Вони й так наполягали, щоб я розповіла йому правду. А я мовчала.

— Не говори дурниць, — мама стиснула мою руку. — Наша крихітка сильна. Все буде добре.

Почався важкий період.

Майже два місяці Аліса провела в лікарні. Вона погано набирала вагу. Я стояла біля кювеза й почувалася абсолютно безсилою. Хотілося забрати весь її біль собі. Коли вона плакала, у мене всередині все стискалося. Але я стримувалася. Лікарі казали: дитина відчуває стан матері.

Я вчилася посміхатися крізь страх. Коли нас нарешті виписали, почалися безсонні ночі. Вона була такою крихітною, що я боялася її купати. Коліки. Перші зубки. Перший прикорм. Перші кроки. Перші звуки. Мої батьки, брат, невістка, друзі — всі допомагали. Але відповідальність лежала на мені.

І з кожним днем вона ставала все більше схожою на нього. Одного разу в батьків ми перетнулися з Мельниками. Тітка Надя довго дивилася на Алісу, а потім сказала:

— Яка ж вона ніби схожа на нашого Кирила, правда, Юро?

— Є щось… — тихо відповів її чоловік.

У мене похололо всередині. Я поспіхом зібралася, вигадуючи, що Алісі час спати. Втікала, ніби мене спіймали на злочині. Вони мають право знати. Так само, як і мої батьки не повинні брехати заради мене. Але страх був сильніший. У моїй голові жила одна думка: якщо Кирило дізнається — він забере її. Виховуватиме зі своєю нареченою. Можливо, це лише моя уява. Він ніколи не говорив такого.
Та я вірила в це більше, ніж у щось інше. Плач Аліси вириває мене з думок.