Розділ 26

Аня

Сварка з братом вибила мене з колії. Пройшло вже два дні, а він навіть не зателефонував і не написав. Він завжди перший робив крок назустріч, завжди підтримував мене. А тепер… ні слова. Мені хотілося йому набрати, але не змогла — його слова занадто ранили. Я ніколи не очікувала такої реакції.

Про мій стан знає лише Ірка. Як тільки я їй розповіла, вона стрибала від радості й підтримувала мене, водночас засуджуючи Марка. Її підтримка стала для мене ковтком повітря.

На роботі я намагаюся не думати про свій стан і про те, як розповісти рідним. А Кирилу чи варто казати? Він уже одного разу мене зрадив, а якщо так вчинить із нашою дитиною… Я навіть не хочу про це думати.

Після роботи заходжу до супермаркету за покупками. Черги кілометрові. Мій кошик: відерко морозива, сік, овочі, курка, вівсяне печиво. Поки дійшла додому, печиво майже все з’їла.

Готувати щось немає бажання. Не довго думаючи, замовляю доставку: дві локшини удон з куркою та ще кілька азійських страв. Останні дні тягне на насичене, пікантне.

Покупки виснажили мене, тож вирішую прилягти на п’ять хвилин. П’ять хвилин… затягнулися. Прокидаюся майже о дев’ятій. Якби не кур’єр із їжею, можливо, взагалі б не вставала.

Сон зник, а апетит прокинувся. Приймаю ванну, потім зручно влаштовуюся в ліжку, вмикаю мелодраму і починаю їсти локшину. Беру палички, накручую її… і якраз у цей момент дверний дзвінок.

Хто це міг бути у такий час? Роздратування піднімається: голодна, ввечері, і хтось нахабно вирішив зіпсувати мою маленьку казкову ніч. Спочатку думаю не йти — можливо, помилилися. Але дзвінок триває. Хтось наполегливо стукає.

Підіймаюся й відкриваю двері. І бачу його.

— Привіт, — його голос спокійний, і від нього одразу хочеться спати. — Впустиш?

— А це в тебе що за звичка —  то телефонуєш майже опівночі, то приходити о десяті? — злюсь, але впускаю його. Можливо, саме зараз хороший час сказати про свій стан.

Проходимо на кухню. Я роблю каву для нього, сама наливаю собі сік.

— Ань… — він підіймає на мене очі саме в той момент, коли я крадькома дивлюся на нього. Ми застигли поглядом один на одного.

— Що? — запитую, трохи нервово.

— Ти коли-небудь відчувала, що робиш щось неправильно? — питає він. — Коли все на автоматі, немає тієї самої(самого), заради якої готова згорнути гори…

Всі мої плани, цілі, життя здаються порожніми зараз.

— А як же Міла? Ви ж ніби разом… хіба заради неї не можна звернути гори? — питаю, намагаючись зрозуміти його мотиви.

— Міла? — дивується він. — Вона сама собі щось вигадала, а я просто не сперечався. — Робить глибокий вдих. — З тобою все було по-справжньому. Ти неймовірна… з тобою час зупиняється. Я такий ідіот, що не довіряв тобі, що все зіпсував… Я кохав і кохаю тебе до божевілля.

Він дивиться у мої очі, не відриваючись, а потім повільно накриває мої губи своїми. Ніжний поцілунок сповнений трепету й бажання. Я намагаюся зупинити цей момент… але не можу. І не хочу. Хочу, щоб час зупинився. Щоб були лише ми. Можливо, це і є новорічне диво, про яке всі говорять.

— Ань… у мене є шанс усе виправити? — Кирило перериває наш поцілунок. Мій розум ніби в тумані, думати тверезо неможливо.

— Кір… — тихо, але рішуче, — ти мене дуже образив. Не буду приховувати. Але… у тебе є шанс.

Він знову цілує мене, ніжно і бажано. Лише в його руках я розтаю, ніби цукрова вата. Та поцілунок обриває дзвінок. Настирний, втретє. Мене це дратує. Я сама відсуваю його від себе. Кирило виходить зі спальні, розмовляє з кимось емоційно. Я чую лише:

— Добре, скоро буду.

— Ань, тут така справа. Мені треба від’їхати, але я повернусь і ми все обговоримо… про нас.

— Куди? — сердито питаю.

— Міла ногу підвернула, треба допомогти.

— Отже, Міла… Крім тебе її ніхто не може допомогти? 

— Ань, не іронізуй.

— Мельник… ти справді не розумієш, чи прикидаєшся?

— Що я маю розуміти? Людина просить відвести її в травмпункт, я маю відмовити?

— Так, повинен! О десяті вечора вона дозволяє собі зателефонувати чужій людині по - твоїх словах. І ти буде ж запевняти, що між вами нічого немає — вигукуваю. — Чи вирішив воювати на два фронти?!

— Ти себе чуєш? — тепер злиться він. — Я скоро приїду, і ми все обговоримо.

— Не приїзди! — кричу, виплескуючи увесь спектр емоцій. — Немає про що говорити! Нічого не вийде! Чуєш?! Нічого!

— Вітаю! Ви вагітні, термін невеликий — десять, одинадцять тижнів, — говорить лікарка. Жінка років під сорок, білий халат їй дуже пасує, а очі такі добрі та чисті, що хочеться вірити кожному її слову. — Дитина розвивається добре.

Я видихаю. Нарешті. Так, годі плакати.

Спочатку я ходила до іншого лікаря. Він сказав, що йому не подобається мій стан, що у дитини можуть бути проблеми. Як він це визначив, не зробивши аналізів і не зробивши УЗД — загадка. Мене це дуже налякало.

У сльозах я подзвонила Аді. Вона дала контакти свого гінеколога, у якого стояла на обліку під час своїх двох вагітностей. Через годину я вже сиділа на прийомі. Лікарка заспокоїла мене, я здала аналізи, зробила УЗД… І камінь упав з грудей.

— Ось серветки, — простягає мені лікарка. — З дитиною все добре, а от ваш стан мене непокоїть. У вас фізичне і, можливо, емоційне перевантаження.

Весь тиждень я працювала, щоб не думати про Кирила, і це дійсно відчувалося.

Він приїхав зранку, але я не відкривала. Не змогла. Потім він зник на цілий тиждень, а я не цікавилася.

Виходжу з кабінету. Лікар прописав вітаміни, більше прогулянок на свіжому повітрі та менше нервувати. Я вирішила: час розповісти Кирилу правду. Мені потрібна його підтримка. Якщо не ставитися до цього серйозно, наші відносини не повинні впливати на малюка. У дитини має бути батько.

Гудок за гудком. Трубку ніхто не бере.

— Слухаю… — нарешті чую його після п’ятого дзвінка.

— Привіт, ми можемо поговорити?