Розділ 25

Аня

Вихідний, а я не знаю, що робити і куди себе подіти. Щоб не сидіти вдома та не занурюватися у роздуми, пишу дружині брата, щоб чекала мене в гості. Ада відповідає миттєво і з радістю.

Дорогою заїжджаю у торговий центр купити подарунки для малих. Якщо раніше я думала, що обирати подарунки для дорослих складно, тепер беру свої слова назад: дитячі магазини — справжні пастки для серця.

Я застрягла тут вже годину. Для Віри обираю брязкальця та декілька милих суконь. І не стримую сліз. Дивлюся на ці маленькі речі — такі ніжні, гарні — і всередині все розпливається від радості.

— Дівчино, ви мене чуєте? — чується різкий голос. — Мені потрібна синя, чорна або зелена машинка, а не рожева! Для племінника, хлопчика!

Арсену хоч я планувала купити йому велику машину з пультом, на якій він зможе кататися, потрібного кольору немає. Здається, мене тут зовсім не чують.

— Дана модель буде лише наступного тижня у чорному та синьому кольорі, — відповідає продавчиня.

Сердито вдихаю.

— Мені потрібно зараз, а не через тиждень! — підкреслюю останнє слово.

— Розумію… але їх розкупили ще два тижні тому. Можемо запропонувати мопед.

— Покажіть, будь ласка, свій мопед, — кажу і пильно стежу, що вона принесе.

Дівчина повертається з іграшкою. Звісно, машина краща, але часу чекати чи шукати інший варіант у мене немає: Ада вже тричі телефонувала і питала, де я пропала.

Поки чекаю таксі, забігаю до фудкорту і беру сендвіч та апельсиновий сік. Страшенно зголодніла, поки бігала магазинами.

Якраз допиваю сік, як приходить сповіщення: водій уже на місці.

Дорога до будинку брата займає близько пів години. Та навіть за цей час я так втомлююся, що ледве тримаю очі відкритими.

— Ну вас і занесло! — зітхаю, заходячи до Ади. — Я поки добиралася, так втомилася.

— А я думала, ти прийшла нам допомогти, — каже Ада, тримаючи Віру на руках.

— Та буду, куди ж я діваюсь? — беру маленьку Віру на руки.

— Ходімо, поки нагодую тебе обідом, — посміхається Ада.

— Ходімо, — відповідаю, зітхаючи від радості. — Я тільки й чекала, коли ти це скажеш.

У Ади в будинку приємні аромати: смажені овочі, хліб, свіжа кава. Поки вона накриває на стіл, я несучу Віру до її кімнати. Дівчинка так солодко заснула в мене на руках, що важко не розслабитися.

Вона виросла за ці місяці, маленька, гарненька, ще така крихітна. Лягає у ліжко і смокче свій пальчик. Це настільки мило, що мені знову хочеться трохи подрімати поруч. 

Вона така маленька, гарненька… І поки я її вкладаю, не можу повірити, як швидко летить час. Коли вона встигла вирости? Здається, тільки вчора була новонародженою. А он Арсен уже три роки. Ходить до садка, такий діловий, серйозний, з характером, який змушує усміхатися. Невже це мої маленькі племінники? Час летить так стрімко…

— Ну і смакота! — наминаю третю канапку. — Це просто витвір мистецтва. І коли ти це встигаєш?

— Ох, добре, що Арсен у садочку, — сміється Ада. — А то після народження Віри я була на мавпу схожа. Зараз вже більше на себе. Та й Марк допомагає — не знаю, як би справилась без нього. Хоча… раз на тиждень прибиральниця приходить.

Вона щебече біля духовки, а я дивлюся на страви, які переді мною. Запечена картопля з овочами, риба… запахи різкі, різко рвуть ніс.

Моє тіло реагує миттєво. Я підриваюся з місця і біжу до вбиральні. Ада дивиться стурбовано. Прикриваю рот рукою, намагаючись втримати нудоту.

— І давно це у тебе? — питає Ада, коли я заходжу на кухню.

— Що саме?

— Нудота? Ти нічого не хочеш сказати? — загадково дивиться вона.

— Ти що маєш на увазі?

— Коли я була вагітна Марком, мене теж від різних запахів викручувало.

Моє серце б’ється швидше.

— Адо, а я причому? — кажу впевнено, намагаючись відкинути думки. — Я не вагітна, це просто перевтома. Чи можу я? — на секунду задумуюсь. Але ні.

— Ти впевнена? Були ще якісь зміни?

— Так… хоча останнім часом постійно хочу їсти, сонливість, різка зміна настрою… — говорю вже не так впевнено.

— Тоді все зрозуміло, — каже Ада і встає. Зникає за дверима. Для неї все зрозуміло, а мені — ні.

Через хвилину вона повертається і простягає мені тест на вагітність.

— Знаєш, як користуватись?

Я лише киваю. Все відбувається наче у повільній зйомці.

— То вперед — занадто радісно каже.

Зникаю у туалеті. Роблю все за інструкцією. Три хвилини очікування… Найдовші три хвилини у моєму житті.

Дві полоски. Дві! Чорт! Мені хочеться кричати. Це має бути помилка. Бракований тест. Не може бути. Я не можу бути вагітною. Останній раз з Кирилом… і чорт, я не пам’ятаю, чи ми тоді користувалися захистом. Все було так раптово, на емоціях. Він, на відміну від мене, тримав голову холодно. Прокручую події у голові — майже два з половиною місяці тому. Я не можу сидіти у туалеті вічно. Потрібно діяти. Терміново — в аптеку, щоб зробити ще тест. Виходжу до вітальні. Ада сидить на дивані, щось переглядає в телефоні. Як тільки бачить мене, відкладає смартфон.

— Аня… ну що? — питає тривожно. — Не мовчи, ти мене лякаєш. Ти дуже бліда.

— Дві полоски… — вимовляю тихо. Голос ледь виходить із горла. Я ще у шоці і не можу повірити у реальність. — Це може бути помилкою?

Ада дивиться на мене, серйозно.

— Тест не дає сто відсоткової гарантії…

— Ти… не рада? — питає вона, і я бачу легке здивування в її очах.

Я мовчу.

— Не знаю… — голос тремтить. — Я відчуваю якісь дивні… відчуття… ще трішки — і в мене почнеться справжня паніка!

Я ковтаю повітря, намагаюся заспокоїтись, але виходить погано.

— Ти розумієш?! — кричу, ледве стримуючи сльози. — Я… я вагітна від колишнього нареченого… Кирила!

Слова вилітають з мене, як постріли. Голос тремтить. Серце калатає, руки тремтять. Від шоку мене знесло.

— Що? — чую голос Марка за спиною. Ні, тільки не це… По інтонації нічого хорошого очікувати не варто. Я ще сама не відійшла, а тепер пояснювати брату! І батьку майбутньої дитини — якщо це правда, Кирило… Марк просто приб’є його, а потім мене.