Розділ 24

Аня

Сьогодні — корпоратив до Дня народження видавництва. У залі шумно, колеги усміхаються, келихи дзвенять частіше, ніж зазвичай. Рейтинги журналу високі — і це відчувається в повітрі. Усі задоволені. Особливо після премії, яку керівництво вручило з нагоди свята.

Після новорічного випуску показники зросли ще більше. І тут варто віддати належне Мілочці — вона справді попрацювала на славу. Стаття про Мельника вийшла сильною. Стриманою. Без зайвої солодкавості. І саме тому — помітною.

Що ж до самого Мельника… Після тієї зустрічі в ресторані все змінилося.

Він більше не намагався поговорити. Лише короткий кивок під час зустрічей у офісі — і то я впевнена, це радше ввічливість, ніж бажання. Ми бачилися кілька разів у видавництві. Жодного зайвого погляду. Жодної спроби зламати дистанцію.

Єдиний раз, коли ми говорили довше хвилини, — це було через Аркадія Юрченка. Розмова коротка. Чітка. По суті. На Юрченка відкрили справу за напад. Терміну він не отримає — максимум штраф. Адвокати в нього, як з’ясувалося, теж не з простих.

Але головне — він більше до мене не підійде. Так сказав Кирило. Я не питала, що саме він зробив. І не впевнена, що хочу знати. Думаю, він щось знайшов. І правильно натиснув.

Оглядаю все навколо. Ми в одному з найкращих заміських комплексів області. Як сказала Кіра, за весь час її роботи в журналі такого святкування ще не було.

Зала простора, оформлена в тематиці вечора. Світло м’яке, тепле. Круглі столики, фуршет із бездоганно викладеними стравами, імпровізована сцена з великим екраном позаду. Усе виглядає дорого. Вишукано. Продумано до дрібниць.

Живий звук, ведучий, усмішки, келихи з шампанським. Свято на рівні. І як виявилось, спонсором цього розмаху став Мельник. Стаття про нього принесла нових клієнтів — і, схоже, непоганий прибуток. У знак вдячності він профінансував це дійство. Зараз він стоїть на сцені. Щось говорить у мікрофон. Голос рівний, впевнений. Зал реагує сміхом, оплесками. Йому аплодують.

Потім слово бере Вілена. Сьогодні вона щедра на похвалу — говорить, які ми молодці, як зросли показники, яка сильна команда. Колеги сяють.

— Ань, ти якась бліда, — нахиляється до мене Кіра. — Як ти почуваєшся?

Я хочу відповісти, що все нормально.

Але різка хвиля нудоти накриває так несподівано, що я ледве встигаю підвестися.

— Вибач…

І вже не слухаю, що вона каже. Просто швидко йду до виходу із зали. Коридор здається довшим, ніж є. Світло ріже очі. На повороті майже врізаюся в Кирила. Він оглядає мене уважно. Схвильовано.

— Ань?

Я лише хитаю головою і йду далі. 

П’ятнадцять хвилин у вбиральні здаються вічністю. Холодна плитка під долонями. Шум води. Я вмиваю обличчя раз, другий, третій. Підіймаю голову. І розумію, чому Кирило так дивився.

Шкіра бліда, майже прозора. Під очима темні кола, які навіть тональний крем не зміг сховати. Я справді виглядаю виснаженою. Останнім часом майже не сплю. Постійна напруга, робота, думки…

І тепер ще ця нудота. Невже я захворіла? «Це все нерви», — заспокоюю себе. Хвилювання. Перевтома. Нічого більше.

Дістаю з сумочки косметичку. Трохи пудри, рум’яна, блиск для губ. Кілька глибоких вдихів.У дзеркалі картинка вже значно краща. Живіша. Майже переконлива. Лише зовні. Бо всередині лишається дивне відчуття — ніби щось не так. Легка, невизначена тривога, яка не має пояснення.

Повертаюся до зали. Кіра сидить за столиком і із задоволенням щось жує. Поруч із нею Макс. Вони роблять вигляд, що просто колеги, але я ж бачу — ці погляди, ці випадкові дотики, ця хімія в повітрі. Та кого вони намагаються обдурити?

— Ань, ти куди зникла? — одразу помічає мене Кіра. — Вигляд у тебе, чесно, не з найкращих.

Я сідаю поруч. Сили жартувати майже немає.

— Не знаю… щось погано почуваюся.

Кіра уважно вдивляється в мене.

— Та воно і видно. Ти працюєш до упаду. Остання з офісу йдеш. Коли ти востаннє нормально відпочивала?

Я задумуюсь.

— Не пам’ятаю.

— От і я про те. Так не можна, Ань. Зі здоров’ям не жартують. Здай аналізи. І просто відпочинь.

Я намагаюся всміхнутися.

— Завтра відісплюсь — і буду як огірочок. Сама чую, як це звучить фальшиво. — Слухай… я, мабуть, піду. Мене це все трохи втомило. І спати хочу.

— Ань, ну серйозно? Це тільки середина вечора. Ти майже нічого не їла й не пила. Ще стільки всього буде.

Я хитаю головою.

— Я справді втомилася. А тобі сумно точно не буде. —  Переводжу погляд на Макса. Кіра ледь помітно червоніє.

— Повеселися за нас двох.

Швидко прощаюся з Кірою і прямую до ліфта. Ресторан розташований на даху комплексу — звідси відкривається розкішний вид на нічне місто. Вогні розмиті, небо темне, холодне.

Викликаю таксі.
“Усі машини зайняті. Найближча — через 30 хвилин”.

Чудово. Повертатися назад не хочу. Почекаю внизу. І саме біля ліфта бачу їх. Кирила і Міла. Вона тримає його за руку. Стоїть занадто близько. Сміється, нахиляючись до нього. Майже висне.

Невже плітки в офісі — не просто плітки? Наші погляди перетинаються. Мить тягнеться довше, ніж треба. Ніхто нічого не каже. Двері ліфта відчиняються. Ми з Мілою заходимо першими. Кирило — слідом. Тісно.

— Аня, ти теж вирішила, як і ми, втекти зі свята? — весело озивається Міла.

“Ми”. Від одного цього слова знову підкочується нудота.

— Так. Робочий тиждень був важкий. Хочу додому. Виспатися.

— Розумію, — відповідає вона сухо, але руку з його не прибирає.

Далі — тиша.

Я дивлюся на цифри поверхів. 7… 6… 5… Повітря стає густим. Душно. Наче стіни стискаються.  Не дивитися на них. Не дивитися. 1. Двері відчиняються.

Я виходжу першою, швидко оминаючи їх, і майже вибігаю назовні. Мені потрібне повітря. Негайно. Мороз обпікає легені. Я глибоко вдихаю. Стає трохи легше. За спиною чую їхні голоси. Вони прощаються — ввічливо, спокійно. Без нічого зайвого. Потім разом ідуть до його автомобіля. Разом.