Розділ 23

Аня 

Затишний ресторан на березі Дніпра приємно дивує: гарний інтер’єр, цікаве меню, привітний персонал. Однозначно, сюди варто повернутися. Чого лише варта жива музика.

Близько обіду чоловік надіслав мені адресу та час зустрічі. Я вже десять хвилин у його компанії. Наше спілкування не переходить межі — це просто вечеря. Але відчуваю на собі його погляди — не дружні, а глибші, більш проникливі.

Поряд із Микитою я не відчуваю нічого. Немає тих метеликів, які оживають у мені біля Кирила. Стоп! Навіщо я знову згадала його? З Кирилом усе скінчено, продовження не буде. Микита нічого не обіцяв і не пропонував — він просто запросив на вечерю, і я погодилася. І цього достатньо. Вечеря не означає, що має бути продовження.

Я зовсім не знаю цього чоловіка, як і він мене. Але поруч із ним спокійно. Він ерудований, розумний, веселий. За час, що ми сидимо у закладі, я дізналася, що у нього є молодший брат, мама працює вчителем, він обожнює свою роботу, має пса і захоплюється боксом.

— Ти не проти, якщо я замовлю на свій смак? — запитує Микита.
Мене дивує, що він навіть не дає мені вибору, але я лише киваю в знак згоди.

— Можна нам два стейки зі свининою, два салати з печінкою та апельсином, на десерт — тірамісу і два бокали напівсухого червоного, — говорить він офіціанту.

Я розумію, що замовлене мені не до смаку — я не їм свинину і печінку в жодному вигляді. Але щоб не псувати вечір, скуштую трохи.

— Ань, розкажи щось про себе, ти майже весь вечір мовчиш.
Я мовчки киваю. Думками я зовсім десь далеко від реальності.

— Ну, я працюю в кримінальному видавництві, це ти добре знаєш. Люблю комедії та морозиво, — відповідаю коротко.

— Цікаво! А чому саме кримінальна журналістика? — питає він, і тут мій погляд випадково зупиняється на знайомих обличчях.

Спочатку бачу Кирила, а поруч — Мілочку. Чорт, Мілочка. Серйозно. Раніше у Кирила був кращий смак… Коли наші погляди зустрічаються, він здивовано посміхається. Мій супутник бачить його теж, і Міла підходить ближче, тихо щось шепочучи.

Ні, тільки не це, кричу у голові. Переводжу погляд на Микиту і починаю сміятися. Він не розуміє, що зі мною — я навіть не відповіла на його питання.

— Ти такий кумедний, — кладу руку на його та посміхаюся на всі тридцять два, саме в той момент, коли Кирило стоїть зовсім близько.

— Яка зустріч, Микито, не очікував тебе побачити, — говорить Кір, коли наближається до нас. Вони знайомі? Ну так, колись бачилися через роботу.

— Привіт, а у нас тут вечеря. Познайомся, це Аня.

— А ми вже знайомі, — відповідає чоловік, криво посміхаючись.

— Серйозно? І як ви познайомилися? — питає Міла, а я мовчу, благаючим поглядом дивлюся на Кирила. Але відповіді він не встигає дати: до нас приєднується Панченко.

— Доброго вечора, — вітається вона і переводить погляд на мене. — Аня, не очікувала тебе тут побачити.

— Доброго, те саме можу сказати і про тебе, — відповідаю холодно.

— А у вас тут побачення? — втручається Міла, а я відчуваю, як погляд Кирила приковує мене.

— Ні, просто дружня вечеря, — відповідає Микита.

Моя рука продовжує лежати на його. Я не поспішаю забирати її. Кирило це помічає, і через мої пальці його погляд темніє. Він злий. Дуже злий. Мовчить, але я відчуваю кожен його порив. Молю Бога, щоб ці двоє швидше пішли.

— У нас тут ділова зустріч, — каже Кирило. — Якщо ми так несподівано зустрілися, може, посидимо разом? Гарний вечір у хорошій компанії.

Ні, я бачу, що це не подобається мені і Мілі. Можливо, нам справді не можна перебувати за одним столом.

— Так, чудова пропозиція, приєднуйтесь, — погоджується Микита. Офіціант приносить стільці, і ми сідаємо за одним столом у чотирьох.

Міла з Кирилом роблять замовлення, а я спостерігаю за нашою компанією: я, мій колишній, колега, яку я не люблю, і добрий Микита, який все це дозволив. Вечір набирає обертів.

— Ви так і не розповіли, звідки знайомі, — перериває тишу Микита.

— Наші батьки товаришують, — відповідаю я. — Тож ми знайомі з дитинства.

— Кір, а ти не казав, що давно її знаєш? — солодко запитує Міла, наче вони дуже близькі.

— Ти не запитувала, — відповідає Кирило, дивлячись на мене.

Від його погляду обличчя палає, тілом проходять мурахи. Добре, що офіціант приносить замовлення. Кирило дивується, що я не їм свинину й печінку, а на червоне вино завжди казала, що не люблю.

— Змінила свої вподабання ? — запитує з викликом.

— Роки йдуть, смаки змінюються, — кажу я, відрізаю шматок свинини й кладу до рота. Жую з насолодою, хоч у душі хочу виплюнути, запиваю вином, бо розумію — сама не зможу проковтнути.

— Ви настільки добре знаєте один одного, що ти, Кирило, знаєш уподобання Ані? — докірливо питає Міла.

— Це давно було, тоді я і не їла це все, — відповідаю я, не дозволяючи йому втрутитися.

Далі вечеря проходить у пригніченій обстановці. Кирило й я постійно переглядаємося, не соромлячись пильно дивитися одне одному в очі. Міла зла, бо все йде не так, як вона уявляла. Микита розгублений, не розуміє, що відбувається. Думаю, він вже зрозумів, що запросити їх за наш стіл було помилкою.

— Кохання — це так чудово, коли люди віддані один одному. Воно будується на почуттях один до одного, — я намагаюся змінити тему, але Міла додає масла у вогонь.

— А ще на довірі. Без довіри нічого не буде. Люди зраджують, — мій голос тремтить, але я не знижую тон.

Кирило дивиться прямо, майже спокійно.

— Можливо, тоді проблема не в одному партнері, а в обох?

Щось усередині мене ламається.

— Це потрібно було обговорювати одразу! — мій голос звучить занадто голосно, кілька людей обертаються. — Того ж дня. А не через п’ять років.

Повітря стає важким.

— І взагалі, — різко додаю, — краще цю тему не починати. Ти сюди прийшов не сам. Твоя супутниця вже пів години прожигає тебе поглядом. Іди до чорта, Мельник.