Роздід 21

Аня

Простирадла досі зберігають його аромат. У повітрі — теплі, важкі нотки ночі, що ще не встигли розчинитися. Ми майже не спали. Ніч була довгою — напруженою, ніжною, беззахисною. Його поцілунки залишили сліди на моїй шкірі, і я відчуваю їх навіть зараз, проводячи пальцями по плечах.

Спогади спалахують уривками. Дотики. Подих біля вуха. Те, як він завжди знав, де саме я зламаюся першою. Ні з ким мені не було так добре. Він завжди відчував мене без слів. Знав, коли я лише роблю вигляд, що контролюю ситуацію, і коли насправді втрачаю себе. Знав, як стерти межу між розумом і тілом, як довести мене до того стану, коли світ стискається до одного відчуття.

І саме це лякає. Ми нічого не вирішили. Нічого не проговорили. Прірва між нами нікуди не зникла — вона просто відійшла в тінь, поки наші тіла згадували одне одного.

Я не думала про образи. Не думала про зраду довіри. Не думала про наслідки. Я думала лише про те, як він торкається мене. Як дивиться. Як змушує забути все інше.

І це була моя слабкість. Бо пристрасть — не дорівнює прощенню.

Кирила поруч немає. І, мабуть, це на краще. Не доведеться нічого з’ясовувати. Не доведеться дивитися йому в очі після всього. Я накидаю халат на оголене тіло й прямую на кухню. Перед тим, як вийти зі спальні, зупиняюся біля дзеркала.

На шкірі — сліди ночі. Почервоніння, темні відмітини, розсипані по плечах і шиї. Його мітки. Проводжу пальцями по одній із них — і в грудях знову щось тремтить. В очах блимає знайомий вогник. Той самий, що п’ять років тому. Тоді він палав яскраво, без сумнівів, без страху. Зараз — тьмяніший. Обережніший.

Але він знову розгорається. І це мені не подобається. Невже я настільки слабка? Невже можу так легко забути, пробачити, знову розчинитися в чоловікові, який одного разу так просто обрав не мене?

Серце намагається знайти виправдання. Розум — ставить стіну.

— Ні, — тихо кажу сама собі, мотнувши головою.

Це була ніч. Не рішення. Не повернення. Просто ніч.

Коридор і вся квартира просякнуті ароматом кави. На кухні чути тихий шум — невже він ще тут? Кирило? Вирішив щось з’ясувати?

Але не зараз. Я не готова. Я занадто вразлива для цієї розмови. Мною досі керують емоції. Вчора я дозволила собі сказати забагато. Занадто багато для такого короткого часу. Мені потрібен час, щоб відновити власний баланс.

На столі стоять мої улюблені круасани. Він чаклує біля кавомашини, обережно, як завжди, без зайвих слів. І коли чує мої кроки, обертається. Я ловлю його погляд. І відчуваю: всередині все ще палить вогонь — той самий, який я намагаюся загасити.

— Ань, ти вже встала? Я хотів принести тобі сніданок у ліжко.

— Це зайве! — говорю різко. Він одразу помічає мою зміну настрою.

— Ань, давай поговоримо нарешті, як дорослі люди.

— Про що? — на обличчі з’являється крива посмішка. Моя захисна реакція. — Якщо ти знову вирішив обговорити наше минуле — не треба. Немає що обговорювати. Ми чужі. Велика безодня між нами. Так, ми добре провели час, але на цьому все. Я не шкодую, це був мій імпульс. Але якби все сталося на свіжу голову — нічого подібного б не було!

Він моментально напружується. Очі темніють, руки стискаються в кулаки. Здається, йому не подобаються мої слова. А що він хотів? Що я після ночі побіжу з розкритими обіймами? Я не та Аня.

Я сказала все, що думаю. Минуле не змінити, прірва між нами не зникла. Я поки що не готова переступити через образу. Не готова зрадити себе. Другого сезону нашої історії не буде.

— Ань… — спроба промовити щось зривається, емоцій забагато.

— Дай мені спокій. Почни нове життя. Ти сам знаєш, як це робиться. Ми завжди будемо повертатись до тієї точки, з якої все почалося. Я буду згадувати, а ти злитимешся. Нічого не вийде.

— Ти егоїстично вчиняєш щодо нас, — крізь зуби промовляє він, обличчя напружене, пальці стискаються.

— А ти хіба не так само зробив п’ять років тому? — провокую, ловлю його погляд. Мовчиш? Добре. Я продовжую.

— Зараз тобою керують емоції. Те, що нам було добре — факт. Але не думай, що я піддамся твоїй тактиці. Не все вирішується твоїм бажанням.

— Якщо ти не помітив — я й не говорила, що мені було погано. Секс із тобою завжди був хороший, — кажу йому, дивлячись у очі, підборіддя високо. Наші голоси з кожною фразою стають гучніші. Тепер переможцем буде хтось один.

— То це твоя помста? — криві усмішка, напруга наростає.

— Вважай, як забажаєш, — відповідаю з викликом. Мені хочеться зробити йому боляче, але ще не ясно, кому болить більше — мені чи йому.

— Ти сама руйнуєш!

— Я руйную? Ти сам усе бульдозером зніс п’ять років тому!

— Може, досить! — гарчить, і я підскакую. — Так, я помилився, визнаю. Але подумай сама: і твоя вина тут теж є. Ти мене доводила, всі хлопці крутились біля тебе, а тобі подобалося. Чи нагадати з ким ти цілувалася на своєму дівич вечорі за тиждень до весілля, а може ті фото справжні? 

— Я тобі все пояснила! І тоді б теж розказала, я не збиралась нічого приховувати від тебе! 

— Але ж ти так нічого і не сказала. Змовчала і сама все й зруйнувала!

— Пішов геть, — кажу іронічно. — І круасани не забудь! — кидаю йому в спину, знаючи, що їжею розкидатися не можна, але мені байдуже.

Двері грюкають так, що вікна дрижать. Моє тіло покривається холодними мурашками. Квартира миттєво стає пустою та холодною. Кір пішов. Не можу повірити, що це правда. Що я була такою легковажною. Так, чоловічої уваги мені не бракувало, але крім Кирила я нікого не бачила і мені байдуже, як на мене дивляться. Тоді моє серце належало лише йому. І досі воно в його руках. Але я навчилася жити без нього.

Злість переповнює мене. Його аромат ще досі висить у квартирі, хоча його немає вже години дві. Я сиджу на кухні, дивлюся в одну точку, ніби хочу витерти себе із цього простору.

Нарешті підриваюсь, як навіжена, і відкриваю всі вікна. Морозне повітря рветься всередину, але не може перебити запах Кирила. Я вирішую зайнятись генеральним прибиранням — щоб ніщо не нагадувало про нього. Змінюю постіль, мию підлогу, вікна… Квартира ніколи не була такою чистою, навіть коли я вперше в’їхала. Під час прибирання його ім’я навіть не спливало.