Розділ 20

Аня

Прокидаюся без будильника. І за інших обставин сказала б, що виспалася.

Я не пам’ятаю, як учора дісталася додому і впала в ліжко. Дивлюся на себе — так і заснула в сукні. Зім’ятій, чужій, ніби з іншого життя.

Стан — ніби мене переїхали. Кожен м’яз ниє, але справа не в тілі. Болить глибше. Десь там, де зазвичай усе під замком.Я звикла тримати все на собі — рішення, відповідальність, чужі емоції. Бути сильною. Незламною. Зручною. Але вчора щось зламалося. Я не всесильна. І, мабуть, ніколи не була. 

Прямую до ванної. Тіло ніби не моє — його веде вбік, підкошуються коліна. Відчуття таке, ніби піднімається температура, але лоба торкаюся — холодний.

У дзеркалі картина ще гірша, ніж учора. Дивлюся — і ніби це не я. Погляд порожній, шкіра бліда. І ці темні синці на шиї. Вони впадають в очі першими. Неможливо не помітити. Неможливо забути. У такому стані я б не пішла на роботу. Мені потрібен хоча б день, щоб зібрати себе докупи. Добре, що сьогодні вихідний.

На мить хочеться знову залізти під ковдру і зникнути там до вечора. Відключитися. Не відчувати. Але я не дозволяю собі цього. Бо знаю: ще крок — і я просто розвалюся. А розвалюватися не можна.Усе роблю через силу. Гаряча ванна. Сиджу в ній так довго, що вода встигає охолонути. Шкіра червоніє, але всередині — крижано.

Кава не рятує. Жодного ковтка полегшення. Мене дратує все — шум за вікном, світло, власне відображення. Навіть те, що я почуваюся саме так.

Удень кілька разів телефонує Кіра. Я дивлюся на екран і не відповідаю. Ближче до вечора по квартирі розноситься дзвінок у двері. Невже вона вирішила прийти особисто? Тільки її допитів мені зараз і бракує.

Підходжу до дверей і дивлюся у вічко. Мельник. Я могла б не відчиняти. Мала б право. Але якби не він учора… навіть думати не хочу. Відчиняю.

— Привіт. Пальто привіз. І заяву треба підписати заяву.

— Заходь. —   Забираю з його рук речі, вішаю пальто до шафи. Руки трохи тремтять, але мені байдуже, як я виглядаю. Показую у бік кухні.

— Каву? Чай?

— Каву. —  Мовчки ставлю турку на плиту. Кухня здається надто тісною для нас двох.

— Ось. Подивись і підпиши, — він простягає папери.

Переглядаю. Букви розпливаються, але я ставлю підпис. Він робить кілька ковтків і не зводить із мене погляду. Це дратує.

— Тримай, — ховає документи в сумку.

Тиша зависає між нами. Густа, липка.

— Ань, давай поговоримо. —  Я повільно піднімаю очі.

— Про що?

— Про нас.

Усміхаюся. Криво.

— Яких нас? Нас давно немає. Тобі пора.

— Ань…

— Що “Ань”? — голос зрадницьки зривається. — Для тебе все просто, правда? Захотів — пішов. Захотів — повернувся.

Він мовчить. І мене прориває.

— Ти повірив якимось фото. Не мені. Ти навіть не спробував поговорити. Просто зник. Поїхав. Без мене. А я… — ковтаю повітря. — Я була готова покинути все. Я була готова їхати за тобою.

— Ань, вибач. Я був ідіотом.

— І що? — підходжу ближче. — Сказав “вибач” — і все стерлося? — Б’ю його кулаками в груди. Удар за ударом. Без сили, але з усім, що накопичилось.

— Я без тебе дихати не могла! — голос зривається. — Ти все зруйнував !

Він раптом хапає мене за зап’ястя. Не грубо — просто щоб зупинити.

— Досить.

Його голос тихий. Надто тихий. Він дивиться на мене так, що на секунду я гублюся. Там не байдужість. Там щось інше. Вина. Втома. Біль.

— Думаєш, мені було легко? — говорить крізь стиснуті зуби. — Думаєш, я поїхав і жив прекрасно?

Він відпускає мої руки, але не відходить.

— Я щодня прокидався з думкою, що втратив тебе. Я збирався повернутися сотню разів. Але був переконаний, що ти… — він ковтає слова. — Що ти вже з кимось іншим. Ті фото…

— То треба було запитати! — кричу. — Одне. Чортове. Запитання!

Він робить крок ближче. Підіймає руку — майже торкається моєї щоки.

Я різко відсахуюся, ніби обпеклася.

— Не смій. —  Це слово звучить тихіше за попередні крики. Але гостріше. Його рука зависає в повітрі, потім повільно опускається.

— Я не вірив собі, — каже він хрипко. — Я боявся, що якщо почую правду, яку не витримаю… я зламаюсь.

Я гірко усміхаюся.

— А зламав мене.

Тиша. Жива. Болісна.

— Я кохав тебе, Аню. І зараз…

— Не треба, — перебиваю. — Не говори цього. Бо якщо скажеш… мені стане ще важче вигнати тебе.

Він стискає щелепи. Дивлюся в очі — вперше бачу, що йому справді боляче.

— Іди. Будь ласка, залиш мене, як зробив це п'ять років тому.

Він розвертається й іде до дверей. Я вже майже видихаю. Але за мить він знову поруч. Так близько, що я не встигаю відступити. Його руки обіймають мене — різко, відчайдушно.

І я ламаюся. Сльози зриваються з новою силою. Я плачу в його груди, стискаю тканину сорочки, ніби боюся, що він знову зникне. А він притискає мене ще міцніше, ніби теж боїться відпустити. Ми стоїмо посеред моєї маленької кухні. І вона здається зовсім крихітною, коли Кір поряд. Ніби стіни зсуваються, залишаючи місце тільки для нас і нашого дихання.

Я не знаю, скільки це триває. Коли сльози вичерпуються, я намагаюся відсторонитися. Ледь помітно. Ніби перевіряю, чи зможу. Він не одразу дозволяє. Підіймає моє обличчя за підборіддя. Обережно. Погляд — темний, напружений.

— Аню…

І перш ніж я встигаю знову сказати “йди”, він цілує мене. Спочатку різко. Майже відчайдушно. Я впираюся долонями в його груди, намагаюся відштовхнути — чи переконати себе, що хочу цього менше, ніж насправді. Але боротьба триває лише секунду. Щось усередині мене зраджує розум.

Я перестаю пручатися. Поцілунок змінюється — стає повільнішим, глибшим. У ньому більше болю, ніж ніжності. Більше спогадів, ніж слів. У грудях спалахує тепло. Небезпечне. Знайоме. І я розумію, що це саме те, чого боялася найбільше. Не його повернення. А того, що я досі не навчилася без нього жити.