Розділ 19

Аня

Зранку прокидаюся з дивним відчуттям, ніби знову не жива. І, як завжди, винен у цьому Кирило. Досить. Злюся на себе, на свої думки, на весь цей хаос у голові. Сьогодні – нагородження премії «Видавництво року». І я можу стати кращим журналістом. Але замість радості мене охоплює відчуття, ніби я літаю між реальністю і спогадами, не знаючи, де справжнє, а де минуле.

Не даю собі зануритися в цей сумбур довше, ніж треба. Швидко збираюся до салону краси – зачіска, макіяж, манікюр, педикюр, усі можливі б’юті-процедури. Добре, що керівниця дозволила мені вихідний для такої події. Хай хоч щось сьогодні буде під контролем.

Додому потрапляю о п’ятій, а церемонія починається о шостій. Серце калатає швидше, і часу майже немає. Швидко переодягаюся у сукню, яку спеціально придбала для цього вечора.

Оксамит смарагдового кольору обіймає тіло, немов друга шкіра. Довжина трохи нижче коліна, одне відкрите плече, витончений виріз на ніжці – усе підкреслює мої переваги. Взуваю класичні лаковані човники, підбираю аксесуари, відчуваю, як адреналін змішується з хвилюванням. Перевіряю образ у дзеркалі – готово.

Викликаю таксі і мчу до ресторанно-готельного комплексу. Кожна хвилина дорожнього руху здається вічністю. Комплекс за містом, їхати близько півгодини, а я вже відчуваю, як серце стиснулося від очікування, як хвилювання змішується з трепетом радості. Цей вечір обіцяє бути особливим.

Не зважаючи на дорожні умови, приїжджаю дуже швидко – хвилин за двадцять. Біля закладу скупчилося багато машин. Вручаю запрошення охоронцю, він перевіряє список і пропускає всередину. Залишаю речі у гардеробі та прямую одразу до одного з конференц-залів.

Світла, простора зала заповнена людьми настільки, що яблуку немає де впасти. Я відшукую свою керівницю і прямую до неї. Вона розмовляє з кимось, чоловік стоїть до мене спиною – і я розумію, хто це.

– Доброго вечора.

– Доброго вечора, – одночасно відповідають керівниця та Кирило. Я зупиняюся на мить, але зовні виглядаю спокійно.

– Аню, – пояснює Горгона, майже кланяючись Мельнику, – я випадково зустріла Кирила. Виявляється, він один із спонсорів заходу.

Я киваю, посміхаюся ледве помітно, ніби нічого не сталося. Всередині щось горить, але зовні – холодна впевненість. Що б він не думав, що б не відчував, я – ідеальна, недоступна.

– Зрозуміла. Не буду заважати, пройдуся залом. Ще є час до початку дійства, – кажу спокійно, але кожне слово точне, холодне.

– Так, звичайно, – відповідає Горгона, трохи схиляючи голову.

Я проходжу повз, відчуваючи його погляд на собі, але кроки мої тверді.

Людей так багато, що я швидко зникаю у натовпі, прямуючи до фуршету – треба щось випити. Беру келих шампанського, але не встигаю зробити й ковток, як на мене налітає чоловік років п’ятдесяти. Від несподіванки я впускаю бокал – він із шумом падає до наших ніг, привертаючи увагу.

– Вибачте, прекрасна леді, – каже він із таким слизьким, неприємним поглядом, – не знаю, як міг не помітити таку красуню. А ми раніше ніде не зустрічалися? Як вас звати?

Я дивлюся на нього холодним поглядом і не можу стримати легку іронію у думках: Ну от, іще один самозакоханий індюк, який думає, що його погляд чіпляє всіх.

– Не думаю, – відповідаю чітко, – Анна Островська.

– Островська? – промовляє він із здивуванням, але очі миттєво темніють, погляд стає злим.

Відчуваю неприязнь, змішану з чимось тривожним і незрозумілим. Ніби інстинкт шепоче: тримайся подалі. Тому, не озираючись, швидко зникаю з його поля зору.

Ведучий просить зайняти свої місця — церемонія розпочнеться за п’ять хвилин. Пити вже не хочеться. Шампанське так і лишається недоторканим. Я прямую до свого столу, коли раптом чиясь рука торкається мене вище ліктя й зупиняє. Мурахи миттєво пробігають тілом.

Обертаюся. Кирило. Він не відводить погляду — прямого, важкого. Від нього стає спекотно, ніби повітря навколо густішає.

— Ань, ми можемо поговорити? —  Його голос тихий, але наполегливий.

— Ні. —  Я різко вириваю руку. Без пояснень. Без пауз. Обминаю його так, ніби він — просто перешкода на шляху, і займаю своє місце поруч із Віленою. Спина рівна. Підборіддя підняте. Нічого не сталося.

Нагородження минає швидко. Журналістом року я не стаю. Дивно, але не болить. Усе ще попереду. Зате наше видавництво отримує перше місце в категорії «Прорив року» — за мою статтю. І це звучить голосніше за будь-яку особисту номінацію.

Та протягом усієї церемонії я відчуваю на собі погляди. Один — пекучий, знайомий. Я знаю, кому він належить. Другий — темний, важкий. Від нього хочеться сховатися. Шкіра вкривається холодним потом, пальці мимоволі стискаються. 

Святкування у самому розпалі. Шум, музика, дзвін бокалів, гучний сміх — усе змішується в один безперервний фон. Посмішки, тости, привітання. Занадто багато людей. Занадто багато поглядів. Це починає виснажувати.

Я тихо вислизаю з залу й прямую до вбиральні — потрібно перевести подих. Усередині, на щастя, порожньо. Тиша огортає, мов ковдра після галасу. Підходжу до раковини, відкручую кран. Холодна вода обпікає долоні, змушує зосередитися на відчуттях тут і зараз. Вмиваю обличчя, повільно вдихаю. Раз. Другий. Серце поступово сповільнюється.

Підіймаю очі до дзеркала. Смарагдова сукня, ідеальна зачіска, спокійний погляд. Зібрана. Сильна. Ніхто не побачить, що всередині все ще штормить.

Різкий гуркіт дверей змушує здригнутися. Я обертаюся — і в приміщення вривається той самий чоловік із фуршету.

— Це жіноча, — холодно кидаю я.

— Ну привіт, Анно Сергіївно Островська. —  Його тон змушує повітря навколо стати густішим. Він штовхає мене — я втрачаю рівновагу і падаю. Поки намагаюся підвестися, він зачиняє двері й ховає ключ у кишеню.

Ось тепер по-справжньому страшно. Його погляд важкий, темний. У ньому немає нічого доброго. Я підводжуся. Ноги трохи тремтять, але я змушую себе стояти рівно.